вівторок, 28 квітня 2015 р.

* * * *



коти ловлять світло лампи
що плаває в них у зіницях
і не можуть упіймати

коти сидять і крізь корені світла
дивляться як зносить мене вода

ти теж блищиш у їхніх очах
і даєш мені в руки одну золоту грушу

не покидай мене...

понеділок, 27 квітня 2015 р.

За течією (відредаговане)



Я міцно причинив за собою сінешні й хатні двері, навісив замка, але не замикав, бо в хаті спала мати, і пішов до річки купатись. Пахла акація, пахла прибита травнева грязюка, аж горло спирало, із двору пахла ще й свіжа соснова домовина, прислонена до стіни, чи то сніп чистого місяця. Він слався зеленкуватим світлом згори густо й напружено, наче кров у молодому серці. Світло збивалося, закудлувалося, знову розправлялося, але тримало мене під собою, ні на мить не випускаючи в темінь. З балочки озвалася якась пташинатак тонко, неначе по склу дзенькнула дощова цівка. Блимнула якась бадилина, освітлюючи саму себе, гукнула когось і одразу ж примовкла десь із-за цвинтаря зелена заблудла душа. Зараз мене ніщо б не змусило зупинитися, хоч од усього й ходив по спині морозець. Під босими ногами траплялися то трісочки, то камінчики, то просто гострі піщинки, і саме вони не давали мені зовсім пірнути в це святешне грайливе безголов'я. Звідкілясь бралися слова, незвичні, такі, що їх удень і не вимовиш, а вночі вони самі вимовляються, торкаючи губи свіжим холодком. Я вимовляв ті слова, чи, може, співав їх, мугикав, а довколишні бузки й акації від цього пахли ще дужче.

четвер, 23 квітня 2015 р.

Господар човна



господар човна – дитя літньої річки
дитя мілини і спеки на березі
дитя тиші що хукає на твій слід у верболозі
він уже не рахує літ
понурих літ по норах
він ловить рибу
і ховає її в тіні
готуючи сніг на зиму
він пере картату сорочку пихкає люлькою
і дивиться крізь вічка сітки на черепашок
як ті пишуть на піску
що вже прийшла печаль 

неділю, 12 квітня 2015 р.

* * * *



в неторканому альбомі Великодня
сторінки якого пахнуть іржавою корою й весняними клопотами
над сторінками якого – ні рук ні ліній ні тіней
лише дитячі зітхання пташками
лише дитячі шепоти щавлем
стоїш Ти – але тебе не видно  
Ти вносиш очима простір
женеш людські потоки норами своїх ран
міряєш світлом голубині пурхання
Ти стоїш випростаний над могилою
з якої знову росте потоп
куди не подивись – колосся
куди не простягни руку – голод
а впоперек сторінки батько веде за руку божевільного сина:

– завтра коситимуть воду дитино
– завтра гнів проснеться золотими зміями сину
– неси мене хлопчику сам

з альбома Великодня пахне паска
розправляє масне і влежане за зиму тіло
паска тепла люба і затишна
волосся в неї вибилося з-під очіпка
паска горить і говорить і провіщає
крізь дупла ночі
крізь порожні очниці
крізь вістря зозуль
протягує вона свою нитку
на одному кінчику якої – хліб
на другому – зброя

хліб каже:
– зрілості!
зброя каже:
– голосу!

але за всіх кажеш Ти
затуливши долонею брудний слід на сторінці
ти присипляєш блудниць і дітей
ти показуєш новопреставленим
межу сходу і заходу
виворіт вечора
і край страху

а Тебе самого як легеньку квітку
несе між сторінками дитя
човник місяця вихопивши з галузки
розірвавши на грудях пожежу
...золотими пальчиками
що ніколи не знали ножа
 

пʼятницю, 10 квітня 2015 р.

* * * *



Живу, бо як же ще? Таки живу, бо мушу...
Довкола все летить, і плаче, і росте.
Який високий день, а не підніме душу.
Який весняний світ, а слово вже не те.

Хіба що вітерець ось коміра розхристав –
то, певно, з далини щось душу обняло –
із далини, де все іще таке врочисте,
як слово журавель і слово джерело.

четвер, 9 квітня 2015 р.

* * * *



Прошу - запам'ятай мене такою,
якою вже ніколи не побачиш...

(Людмила Овдієнко)

На весну пам'ять зацвітає рясно
і віддається смутку на поталу...
Чого то я вертаюся так часто
до того що затихло і мовчало?

До того, що загрубло, зашкарубло,
але сягає отого привілля,
де ще на смак такі незвичні губи,
де смутки ажурові й недозрілі.

Де коло щастя умліває мука,
тепла шукає, зради ще не тямить...
Під крилами великої розлуки,
що завжди з нами, завжди понад нами.

То й ходимо під нею і під Богом,
бо десь ліворуч, десь напевно скраю
ти досі бережеш мене такого,
яким я вже себе не пам'ятаю.

неділю, 5 квітня 2015 р.

* * * *



де я тебе розлив
на повечірні села
розсипав наче сіль
з ослаблої руки
уже не буде слів
ні тужних ні веселих
лише обжатих піль
порожні сторінки

де голос мій лункий
гукав тебе закляту
де стерпла далина
нахилена до вуст
тобі залишу рій
самотнього багаття
і нашого човна
прозорий переплюск

де вижаті поля
тебе до себе приймуть
півоберту – на гнів
півоберту – на гріх
душа як немовля
розплачеться в обіймах
і не захоче слів
бо знає все без них