субота, 28 липня 2012 р.

Віз (З циклу "Дворище просто неба")


Страшно хлоп’яті, страшно.
Страшно і лячно йому ночувати під возом.
Бо батько спить міцно, поклавши руку під голову.
Бо глечик перекинувся
і молоко витекло на покіс.
Бо луг розмовляє цвіркунами і голосами.
Страшно хлоп’яті.
Віз, як сова, пугукає колесами.
Віз блискає чорними від дьогтю очима.
Віз каже:
„Ану, хлопче, полечу я до цвинтаря по нашу бабу Домаху!”

Хлопчик тікає, тікає –
стерня коле його, коле.
Вже на середині поля,
де груша розсохата,
чує хлопчик – гуде щось, гуде.
Дивиться – аж то віз летить по небу,
а на возі сидить баба Домаха.
Волосся в неї розплетене,
сорочка на ній подрана.
Сидить баба Домаха на возі
і кидає услід хлопчикові
здоровенні чорні кавуни…

На світанку його будить батько,
вони встромляють вила в сіно
і йдуть додому.
Віз котиться за волами так стиха,
немов і не вміє літати.
Хлопчик не прислухається,
а все одно чує,
як на сіні, біля вил,
стиха розмовляють голоси.

Іде хлопчик додому.
Іде батько додому.
Ідуть воли додому.
Мертві їдуть не знати куди.

пʼятниця, 27 липня 2012 р.

Призьба (з циклу "Дворище просто неба")


Сокоріла призьба, сокоріла,
та курчаток скликала.
Не призьба мов, а квочка.
Курчата, мов кудельця вовни,
позакудлувались,
позабабрувались,
позабрьохувались,
у калюжу під клунею та й порозкочувались.
Плаче призьба, плаче.
Кличе курчаток, ой кличе.
Не призьба мов, а квочка.
А вони не йдуть, малі.
А вони не йдуть, дурні.
Сплескує призьба руками,
майорить призьба рукавами,
хустку зубами закушує
та знов кличе курчат:
ціпу-ціпу-ціпу, малі,
ціпу-ціпу-ціпу, дурні.
Не йдуть курчата.

А вже суне з грядок ніч-мати,
сапає та хекає.
Несе в пелені молочаю кролям,
випускає вгору жовтий корж місяця
і стиха лає курчат,
що жовтими цяточками
блищать із калюжі:

-         Ач ви малі, ач ви капосні…
Ось я вам, гемонські душі…

Та збирає нищечком курчат,
та складає в пелену хвартуха
в огірках і торочках,
та несе в решеті під призьбу –
спати, спати час.

Хвіртка (З циклу "Дворище просто неба")


Хвіртка схожа на розсідланого коня.
По один бік калюжа – напийся.
По другий бік стріха – наїжся.
Та не їсть хвіртка, не п’є.
Тільки крутить хвіртка головою
супроти пташок –
гніздитися їх загукує.
Не летять, не слухають.
Їй би оце в ковбаньку піти –
покачатися, покупатися.
Та мертва хустка на стовпичку
не пускає її.
Ходи, каже, хвіртко,
блукай, каже, хвіртко,
навколо мене.
А коли хто ступить до тебе,
коли хто тебе одчинить –
убий його, хвіртко, копитом.
А як не вб’єш –
я тобі споришу не дам,
будяків не дам,
блекоти не дам.

Пасеться хвіртка,
до стовпчика припнута,
та й наслухає,
коли вже то білий пташок
розв’яже дзьобиком
мертвий вузол,
летячи на далеку-далеку воду.

неділя, 22 липня 2012 р.

ми глинище тверде і невсипуще


ми глинище тверде і невсипуще
ми хата в найглухішому кутку
Палажка наша мов каганчик грушу
несе і світить нею в тернику

ми трухлі ми мокріємо ми осінь
ми лущимось і пахнемо старим
Палажка хмари як гарбуззя зносить
і повагом розсідлує вітри

збирає мовчки нас поміж паліччя
і місить нами поминальний хліб
а то зітхає й Никодима кличе
і він як дим приходить з-під землі

а сю весну чогось Палажка хиріє
сидить щодень при чорних образах
а сю ніч нащось винесла сокиру
і потемки прорубувала дах

Вийшли діди у брилях загрібати


Вийшли діди у брилях загрібати.
Сонце на вилах. Трава на граблях.
Десь аж за цвинтар ховається затінь.
Просто під горло підходять поля.

Лугу – залийся! І лоскіт, і червінь.
Меду напийся чи хліба вломи.
Бджоли літають, а вишні померли
й важко вляглися на грядку грудьми.

Цвинтар вишневий. Могили говорять:
„Ми тут чекали, а ви все не йшли…”

А під ногами маківка чорна
цупко
заплутує
постоли.


субота, 21 липня 2012 р.

Ходять кішки, ходять пішки...


Ходять кішки, ходять пішки,
тремко-тремко з темноти!..
Нам би трішки, тільки трішки,
ще хоч трішечки пройти.

Ми ж узули льон зозулин,
ворожили на корі.
Та не знали, та не чули,
та не вміли говорить.

Ми прикинулись птахами.
Ми летіли звіддаля.
Сонно мати позіхає.
Мова плаче немовлям.

2012.

пʼятниця, 20 липня 2012 р.

Черепаха Аха (за Ганною Чубач)


Черепаха – аха-аха
У траві сиділа-діла
Черепаха – аха
У траві траву курила

Крокодили – дили-дили
Й величезні ганібали
Черепаху-аху
Налякали – али-али

Черепаха – аха-аха
На піску сиділа-діла
Черепаха – аха
Гарні мульти ся дивила.

Два удави ави-ави
Проповзали али-али
Черепаху – аху
Забирали до шпиталю.

Черепаха – аха-аха
Ізлякалася уколу
Черепаха – аха
Галаперідолу – олу.

Санітари – гуси-гуси
Походжали – али-али
Черепаху – аху
Пантрували – али-али.

Черепаха – аха-аха
На кушетку сіла-сіла
Черепаха – аха
Перелякано тремтіла.

Ну а потім – отім-отім
Піднялась на крила-ила
І за хмари ари-ари
Полетіла – іла-іла.

Знає мама, знає тато:
Черепахам не літати.
Та коли трави багато –
Полетить і черепаха.

Іха-оха-еха-аха. 
Кольорова черепаха!!! 
____________________________________________

Текст оригіналу: 

З Анни Ахматової. Навчилась жити в мудрій простоті...


Навчилась жити в мудрій простоті.
Дивитись в небо та молитись Богу.
Бродити довго, аж до темноти,
аби втомити ворухку тривогу.

Коли лопух темніє в низині
І горобина міряє обнови,
Веселі вірші пишуться мені
про це життя – минуще і чудове.

Я повертаюсь. Ходить край долонь
Пухнастий кіт, вколисує піснями.
Яскравий розгоряється вогонь
Із башточок річної пилорами.

Хіба що зрідка прорізає вись
крик бусла, що на дахові ночує.
Хай навіть ти постукаєш колись,
То я, здається, навіть не почую.

 
Текст оригіналу:

четвер, 19 липня 2012 р.

ні дощів ні ряден тільки осінь і плинь


ні дощів ні ряден тільки осінь і плинь
на полотна земні золоте мотовило
перетліле гниття молодої ріллі
загрубіле шиття що врізається в тіло

але то не для нас то іще не по нас
ми по груди в землі в картоплинні по груди
беремо несемо ще не час ох не час
і такого нам ще не було що не буде

ні борщів ані каш ані хат во хмелю
хмаровиння того що як мокрі полотна
не в’язалася заполоч наша в петлю
і ключі домовин не пливли у ворота

тільки серце комусь улягає услід
утікає кудись і рятунку не просить
а його вже зове з баговиння боліт
тяжко осінь зове тяжко слухає осінь


середа, 18 липня 2012 р.

Харібда


ти плачеш Харібдо ти й досі плачеш
і ніхто не знає і не знатиме чому
плаче Сіцілія плачуть вечірні миси
плачуть вівці на пагорбах і півні захоплені піною
і червоні райські яблука у солоній воді

ти не маєш обличчя Харібдо і це твоє горе
і нутро твоє голосне на всі віки зосталось незайманим
це така крутанина така неповага до твоєї старості
коли дівчата відкорковують шампанське на твої хвилі
коли юнаки залишають на скелях свої нікому непотрібні імена
ти плачеш Харібдо і це твій злощасний карнавал

ти тільки величезний вир Харібдо
ти тільки вулик
у якому досі живуть усі війни і всі свята
усе череп’я що було колись вазами
уся кров принесених у жертву свиней і биків
з того самого ранку
коли ти вперше схопила з палуби юнака
і пожбурила його на свої шовкові подушки

ти така тривожна Харібдо така тривожна
що мені боляче дивитися на тебе і не знати слів
а тільки слово в слово повторювати за тобою те
що ти віддаєш морю рівно стільки скільки ковтаєш
ковтаєш стільки віддаєш
тому полудення над твоїми шпилями таке рівне і високе
як термітник у якому всі обличчя однакові
і утворюють одне велике обличчя самотності

ти купаєшся Харібдо між двома скелями щоранку
чоловіки одягнені за модою минулого століття
пускають стріли з однієї скелі на другу
і не можуть поцілити
і не можуть знайти свого дому
бо всі житла падають та й падають їм під ноги
а зорі згасають бо ранок
а ти купаєшся між двома скелями гола

і я не можу говорити з тобою Харібдо
і я не можу пірнути і купатися разом з тобою
бо тарілки б’ються
а овече руно під ногами старіє
а голови півнів світяться на частоколах так яро
ніби зверху хтось кидає пригорщами великі золоті монети

я щасливий без тебе Харібдо і це дуже страшно
бо ти ніколи не вирвеш мене з тенетів мого впертого схимництва і не з’їси
а я ніколи не посаджу тебе на посаг і не повезу до церкви хрестити
бо я не заслуговую насправді твоїх білих грудей
твого полоскання білизни у відкритому морі
і твоєї ніжної несамовитості
з якою ти гойдаєшся самотня серед хвиль
між неводів і солоних яблук

четвер, 12 липня 2012 р.

Білий налив


Отож я приїду, люба, ми сядемо в літній кухні.
Яблука білий налив, літо і консервація.
Ти вариш своє варення. Ти так спокійно рухаєшся,
що можна б тут і заснути, і назавжди зостатись.

Ні кави, ні цигарок, ні чорних північних читань,
ні сумнівів перегірклих, ні сутолоки, ні суму.
Сягати тебе рукою – як осягати світ весь,
й любити його, любити – замість про нього думати.

Щоб на ніч тебе – у тишу, а вранці тебе – із тиші.
Любити тебе, любити. Та ще ревнувати трошки.
Любити і не писати, бо як ти оце напишеш:
губи, неначе губи? Зморшка, неначе зморшка?

…Ти наче здвигнеш плечима, і просто скажеш – лишайся,
хоча ми вже це проходили, і ти вже лишався в мене…
Варення у банку кластимеш, моргатимеш часто-часто,
й важкі стікатимуть краплі по банці отій зеленій…

Стоятимеш мовчки-мовчки, тремтітимеш дрібно-дрібно,
а потім банки додолу рукою змахнеш без сили…
Я думатиму – не треба, кому я такий потрібний…
Ти думатимеш – не треба, кому я його варила…

середа, 11 липня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Дебюссі. (З циклу "Три портрети з тінню"


Тінь моя проходить мовчки,
мовчки по канаві чорній.

Із моєї тіні жаби,
жаби вибирають зорі.

Тінь дає моєму тілу,
тілу спокою і втоми.

Тінь мовчить і тінь проходить,
ходить комаром бузковим.

Цвіркуни позолотили
комишиння зеленаве.

Із грудей постало світло
відображенням канави.


НАРЦИС
- Хлопче, упадеш і втонеш!
Віднесе за течією!..

- Річкою пливе троянда,
річка – в пелюстках у неї!

- Подивись мерщій на птаха!
Жовтий птах посеред ночі!..

- Очі я впустив у воду…
- Відійди од краю, хлопче!

- Наче сам я в тій троянді…
Хлопчика відносять хвилі.

Він пощез. Усе збагнулось...
Тільки висловить несила.

___________________________________________________
Текст оригіналу: 

середа, 4 липня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Хуан Рамон Хіменес. ("Три портрети з тінню")


ХУАН РАМОН ХІМЕНЕС

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг
сни загубили свої.

Білість летить і летить
на килими з німоти
і голубиних пір’їн.

Сон незворушно-сліпий
тугу свою кам’яну
тремко несе в глибину.

В білості, у білизні
широко небо розтяв
ранами чистих уяв.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг…

ВЕНЕРА

Такою тебе побачив

Ти мертвим квітом квітла,
спливала покрізь вітер
в просторій мушлі ліжка
прогалинами світла.

Ти світ оцей лишила,
де іриси і тіні
у дзеркалах стемнілих
двояться безупинно.

Ти мертвим квітом квітла,
крізь серце і волосся,
крізь пінні укривала
любов перепливала. 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

Текст оригіналу:

неділя, 1 липня 2012 р.

З Осіпа Мандельштама. На перламутровий човнок...

На перламутровий човнок
Спинаючи шовкове ниття,
О точені персти, почніте
Свій приворожливий урок!

Тих рухів монотонна млість…

Тих рук припливи і відпливи.
Чаклуєш ти несум’ятливо
Перестрах сонячний якийсь,

Коли розточище долонь,

Як мушля в ярім шумовинні,
То гасне, тягнучись до тіней,
То йде в коралевий вогонь.
__________________________
_____

Текст оригіналу: