неділя, 26 січня 2014 р.

* * * *

Стояв чи дим, чи вітер, чи юга -
було не видно. Очі червоніли.
Душа, як аркуш, чорна і блага,
і віхола - розпатлана Сивіла

хитала світ. Вогні чи не вогні?
Ти тут? Ти там? То постріли, то згуки.
Чия то смерть впливала на коні?
Чия душа заламувала руки?

Було не видно. Вітер, заметіль.
Було не чутно - ні душі, нікого.
Лише рука, чиясь рука звідтіль
лице твоє показувала Богу.

Воно було вже біле і тверде...
...як з нього раптом випурхнула юність,
вона хитнула на снігу людей,
вона на небі випекла відлуння.

Оце й усе. Чотири копачі.
І так тим пальцям свічка не пасує...
А от тепер, душе моя, кричи -
і хай ніхто, ніхто тебе не чує.

субота, 18 січня 2014 р.

* * * *

вночі нападав сніг. здивований. у горлі
іще влягався дим - незатишно, хрестом.
ті двері на балкон, той дим, ті труби голі,
те навстіж унизу відчинене авто

належали йому - чи богові, чи снігу,
чи віршеві, що плив, як голка по крові -
мене в мені затер, із мене душу вибгав,
і сам лежав у ній, неначе неживий.

я не жалів його. я вже стомився ждати.
і затишне вікно, і обмалілий дух,
і клен, як санітар у сніговій палаті,
що схилиться до ніг, коли я упаду,

що перевірить пульс, та й витягне за ноги -
полегко, навпростець, упоперек рядка.
відчинене авто, і вірш той,і дорога,
урбаністичний сніг, натрушений в рукав

зустрінуться тоді, і виллються із літер
у світло із вікна, у біле світло фар -
немов строфа, в якій - просте бажання жити,
і зяючий балкон - немов антистрофа.

четвер, 16 січня 2014 р.

Балада

ой да за лиманом
ой за синім-синім
походжала мати
ворушила сіно

пролітали чайки
чаклували відьми
щоб було їй з моря
первістка не видно

розростався терен
дряпалась ожина
щоб у лісі темнім
середульший згинув

корчилось чортяччя
скреготало бісся
щоб додому з ночі
менший не прибився

билася у тузі
гибіла од жалю
плакали над нею
три зорі зів'ялі

не знайшла ні сліду
не діждала звістки
стужавіло тіло
зашуміло листом

і стоїть над морем
щось тріпоче сп'яну
ой да тополина
ой да за лиманом

середа, 15 січня 2014 р.

* * * *

                                       Марині Боровській

дивися дивися як п'яно вцвітає квасоля
яка невигойна лягла поза нею ріка
мов цівка ножа крізь усю нерозказаність поля
де й стежки не видко бо кришиться стежка тонка

де тиша незнана де Господи тиша бджолина
і Ти вже забув що вздрівалось Тобі що було
Ти ж дід Ти Господь Ти пастух отії квасолини
що морю молилась і морем зломила стебло

квасоля вцвітеться небесні обдмухані звірі
відмучаться геть як її не до мене слова
і з ними впадуть і попросять не моря а миру
осіннього миру і крові з мого рукава

вівторок, 14 січня 2014 р.

Сад гесперид

мій син швидко біжить
повз вогонь
і повз листи що я йому не надсилав

у саду гесперид
я знав що ти любиш мене
але сама твоя глибина
і твого плаття пісня
більше мене не знають

мій син грається з кониками
коло ставка
в якому не стало сьогодні води
і питається -
чи буває кохання на самоті?

а в саду гесперид
між нами павутиною снується кров
і ти на мене так дивишся
що я знаю -
вдруге помилки не буде

моєму синові стелять обруси
на столі - панна
на її пальцях зимна зимна роса
мій син рушає до танцю
але очі йому заплющено

у саду гесперид
на ранок сідає сонце