неділя, 28 серпня 2016 р.

* * * * (Ірині Долженко)



у місті де провулок кожний вичах
удвох одним стремлінням і обличчям
ми пливемо без прихистку вгорі
усі вогні всі зойки залізничні
щось попід нами зморено музичать
лиш нам одним
на цьому пустирі

ми молоді ми з косами як змії
і наші спрагло вивільнені шиї
собак чарують і вокзальних шльох
а поза нами дужий мов стихія
іржавий сон розбуджений Вергілій
зайшов по груди
в мармуровий мох

усе непевне як не вираховуй
бо місто переколоте на дрова
бо листя перемліло на пісні
та тільки досі живляться любов'ю
усі слова при стрічах випадкових
журба на дні
душа на чужині

ми зблиски у фіранковій обслоні
ми човники у грубому картоні
а поза нами студінь світова
і все довкіл просторе і стороннє
і замість сонця сходить на балконі
Медузина
осіння
голова

пʼятниця, 19 серпня 2016 р.

* * * *



щоразу
коли я виходжу
витягти відро води
так рано
що й дими не проклюнулися
так рано
що й роса не проступила
так рано
що й учорашні тріщини в землі не затяглися
акація теж прокидається
кидає на жерстяний дашок колодязя
свої тугі стручки
й шепоче
що цей світ надто вже переплутаний
аби мати силу
носити тут білу одіж

* * * *



Немає ні дверей, ні вікон.
Зникай. Не прокидайся. Спи.
Лихим високим чоловіком
виходить серпень у степи.

Рушницю візьме, птаха встрелить,
грудьми закриє переляк.
Проступить на твоїй постелі
глибока рана, наче мак.

І в кров розіб'ють пустку синю –
тяжкі, немовби булава –
намарне втрачені хвилини,
нінащо сказані слова.