Розсипані світлини (із щоденника спогадів)

Яйце (вступ)

Пам'ять - це не думки, не слова, які дружно беруться за руки і розмірено йдуть у речення. Пам'ять - це здебільшого скалки, обривки, уламки. Частково засвічені шматки фотоплівки. Піщинки. Білий шум. Подряпина на воротах. Коров'ячий ріг на лутці. Мороз на шкірі. Яма, в яку хочеться засвітити ліхтариком. Але це тільки твоя особиста яма. Тільки ти направду здатен побачити, що в ній. Ота миттєвість, отой раптовий виплеск у темряві, більше нікому не дасться так боляче, так однозначно. Бо що б то, здавалося, таке - спогад про те, як ти колись знічев'я спалив гусяче яйце на піску? Років у три. Ти спершу порвав дідову книжку, чиркав сірниками по сторінках, тоді почав підкладати гілочок, соломи. Нарешті зверху поклав яйце. Воно там поволі чорніло з боків. Зверху стояло гаряче літнє сонце. Навколо все було червоним і вітряним. Ти сидів навпочіпки і паличкою потихеньку совав те яйце в багатті. А воно мовчало і чорніло. Ти не знав, не розумів, що то було не яйце, а твоє найперше відчуження світу, який раптово став ворожим і загрозливим. То була твоя перша темна пляма на тілі. До тієї плями ще не скоро додадуться зморшки - спершу мімічні, а потім вікові, темні кола під очима від неспання, жовті сліди між вказівним та середнім пальцем від цигарки, сиві волосини. Ти ще про це не знаєш. Але яйце вже горить, і за декілька митей, уже за мить воно лусне. Ти нікому-нікому в своєму житті не розкажеш ні де ти взяв те яйце, ні що було там, усередині. Але ж апарат усе одно зрадницьки клацнув саме тоді, коли ти палив яйце, коли вперше відчужував од себе лагідний картатий світ.

Жаба

Тебе лякали бабаєм, циганами і жабою. Бабай тобі уявлявся чимось схожим на капітолійську вовчицю з великими гострими сосками, але з коров'ячою рогатою головою. Такого невизначеного піщано-сірого кольору. Бабай приходив до тебе зовсім не тоді, коли цього хотіли дорослі - щоб ти не робив шкоди. Він приходив уночі, коли ти засинав. Спинявся за два кроки від твого ліжка, велетенський і вкутаний синюватим туманом. Не гарчав і не тягнувся вкусити. Не бив копитами. Просто стояв і дихав. Так довго, що твоя кров устигала стати полуничним желе, і майже повністю спинитися. Так довго, що кінчався завод у будильнику, а значить і сам час для тебе кінчався. Найжахливіше в бабаєві було те, що в нього очі ні розплющені, ні заплющені. А такі, напів... Він жодного разу на тебе не глянув, не зустрівся з тобою поглядом, не дав прочитати себе. Коли приходив востаннє, ненароком змахнув головою зі стіни портрет бабиної матері. І все. Більше нічого.

Циганами тебе лякали, щоб нікуди не йшов із двору. Але одного разу ти вийшов, зачинив за собою хвіртку і не зміг відчинити. Ти торгав її, смикав, бився в неї руками, ногами, головою, плутався у липких пасмах власного поту і власного відчайдушного крику. З тих пасем на тебе вихоплювалися цигани. Вони, власне, випадали на тебе, висипалися, витрушувались, вистрибували. На мотоциклах з колясками. У циган було все людське. Окрім голови, замість якої з комірців стирчали гладкі смоляні головешки. То були люди з сірниковими головами. Коли наближалися надто близько до твого обличчя, ти бачив, як по їхніх шиях стікають густі чорні плями - то голови танули на сонці. Після того, як кума тітка Галька тебе знайшла і вже на руках занесла до двору, ти знепритомнів і три дні пролежав у гарячці. Про циган більше ніхто й нічого тобі не говорив.

Жабою тебе страхали, щоб ти не ходив у берег, куди викидали всяке сміття, де було тванисто і небезпечно. Ти бачив жаб і раніше, навіть ловив їх, брав у руки. Але там, у березі, жила особлива жаба. Темно-сіра  і дуже велика. А ще - в неї на пальцях були кігті. Прабаба обіцяла, що в березі та жаба підстереже тебе, стрибне на спину, і - "вщепіриться". Тобі було п'ять років і ти так утомився боятися жаби, що врешті назвав жабою свою прабабу, і стукнув її кулачком по спині. Так ти й позбавився страху, оприявнивши його.

Кінець світу

Літо. Баба Ольга миє огірки біля колодязя. Миє рвучко, нервово, з матюками. Бо для матері миє. Мати приїхала. Щодня ти мріяв і майже молився, щоб вона сюди не їхала, сиділа в своїй квартирі і не їхала сюди ніколи. Але завжди приходив час, коли біля воріт спинялись червоні жигулі. Ти збирав себе в жмут десь під горлом, і починав чекати. Поки вона викаже тобі всі свої "щас як дам оцими шортами по пиці!", "річка - це не робота", "у мене зарплата вісімдесят рублів", "чого ноги такі чорні?" і тому подібне. Поки вона викурить усі своїй цигарки "Космос" за нужником, під шовковицею, і ти нарешті побачиш там зім'яту пачку з-під них.

У час, поки мати в дворі, тобі не можна нічого. Не можна брати кота. Не можна втручатись у дорослі розмови. Не можна пити з відра. Не можна ходити, в чому тобі подобається. Можна тільки якомога міцніше стискати отой жмут під горлянкою, і чекати. Вона скоро поїде. "Ала, чого ти так рідко навідуєся?" - "Ага, навідаюсь" - "Може, банку мняса ще возьмеш?" - "Хто його їстиме? Позичте краще грошей" - "На цигарки не хвата?" - "Діти тобі не нужні" - "Як волоцюга..." - "Подам на виконком" - "Лазь-лазь, поки голову хто зніме, не тіки оті серги" - хлип - хлип - хрясь воротами - гуп дверцятами - всееееее... Поїхала, слава Богу. Поїхала. Ні краплі, ні краплиночки бодай чогось схожого на жаль в тобі не ворушилося. Поїхала. Слава Богу. Слава, слава, слава Богу.

Але не цього разу. Воші. Ти наблизився до неї на занадто небезпечну відстань, втратив пильність. Вона машинально обняла тебе. Машинально скуйовдила волосся. І зазирнула туди. Машинально.

Щосили смикала тебе за волосся, за вуха, продирала гребінцем "патли" і ридала. Потім так само з сестрою. Потім примушувала йти в хату і вдягатися "в чисте". Потім знову дерла гребінцем голову, смикала, ляскала.

"Боже!!! Ну за шо!!!! Ну чого в людей діти як діти, а ви як чорти!! Ну де ви їх понабирали?!!"

"Ала, та воно ж дітвара ж... та чого ти..."

"Та не гавкай, ти сама з них не вилазила, диви яка..."

"Ану не бий його по голові, бо щас як захвачу тебе..."

Даремно ви це.  Даремно, діду і обидві баби. Даремно, дядьку.

Сіла на стільця.  Ковтнула слину. Зітхнула. Відклала гребінець з моєю волосиною, тонкою-тонкою.

"Значить так. Надивляйся на оцей двір. Ти його бачиш послідній раз."

І отут настав кінець світу. Бо я справді почав надивлятися. Намагався надивитися. Взяти з собою якомога більше. Напхати повну голову, повне серце, душу, кишені, що там іще...

"Та чи ти самошедча, шо ти кажеш хлопцеві, він он уже білий як стіна..."

"Алочко... шо ти... не нада... у нас є мило дустове, ми..."

"Та до сраки ваше мило! Поїхали!"

Скрип. Грюк. Вона наче душить мене на задньому сидінні. Я не можу стримати сліз. Я везу двір, і він у мені здригається.

"Ану замовкни. Замовкни нємєдлєнно."

Замовкаю.

Коли через три дні вертаюся в мій любий двір, вертаюся острижений і чемний, двір пахне мені райським садом.