пʼятниця, 16 травня 2014 р.

* * * *

Ми будем те, що вимовимо ми.
Поза снігами, зверху і навпроти,
немов стріла, що вийнята з польоту,
стрими у грудях. Бійся, а стрими.
Ми будем те, що вигадали ми...

За стан бери. За серце - не бери.
Не знай того, що станеться не з нами.
Одного світла ми із вечорами.
Кори одної - ми і вечори.
Не знай того, що плине поза нами...

Не розкажи, як ти мені пекла.
Мені б тебе не знати вже довіку.
Хіба я ждав, хіба надвечір кликав?
Одно - виймав, мов кулю з чересла.
Аби ж я знав, що тая куля - ліки...

Та доста, доста. Вмовкни. Не боли.
Покірна стій, обібрана, провинна.
Я буду тим, чого ти вже не впиниш,
а як стомлюся й вишепчу "Дитино...",
струсни корою, снігу постели.

Ти - тільки тінь, що я під ноги кинув.

Немає коментарів:

Дописати коментар