понеділок, 14 березня 2016 р.

Явдохи



14 березня – Явдохи
моя прабаба була Явдохою
у дитинстві на ній трималася моя світобудова
аби прабаба померла – все пропало б
у дитинстві на моїй прабабі тримався мій світ


вона нічого такого не робила
вона просто робила щось усе життя
вона не розуміла віршів і джазової музики
не знала жодного філософа
й жодного письменника-екзистенціаліста
навіть мабуть не замислювалась навіщо живе

того дня коли вона йшла заміж
зійшлися дружки й убрали її в весільне –
наймолодшу з семи братів і сестер
наречений був бідний
його ждали до смерку
коли сонце сіло
коли зачинили ворота
моя прабаба плачучи скидала весільний одяг
і ховала в скриню
а вночі наречений приїхав
вони побралися наступного дня

я цілком упевнений
що вона йому ніколи не зраджувала
і він їй – теж
коли він помер
моя прабаба стала перейматися мною
а я нею
ми стали найважливішими одне для одного
вона часто робила те чого я не розумів
я часто робив те чого не розуміла вона –
купив їй якось квіти на 8 березня
вона не розуміла навіщо дарують квіти

вона народилась 1910 року сьомою дитиною в родині
старший її брат Іван загинув на війні
брат Юхим помер від сибірської виразки вісімнадцяти років
брат Дмитро пропав безвісти
може тому вона брала мене з собою на грядку – сидіти на обніжку
і рвати молочай
і трусити ятері
може тому розказувала про голод
і витягала з борщу найбільші й найласіші шматки

навесні вона мочила насіння
улітку сапала грядку і рвала шовковиці
восени чистила буряки
узимку латала мішки
вона варила свої борщі
вергаючи здоровенні конфорки дров’яної печі

Боже!
вона навіть не знала
й не замислювалась про те
скільки було в ній насправді музики –
такої великої
яка б ніяк не могла
вміститися в труну

коли прабаба померла й лежала
така мала й сумирна
в намітці своїй дівоцькій
і в сорочці – чорним по білому
така трудівниця з руками порепаними нерухомими
така покірна зозулька –
годі було повірити
що на ній
як на сволоку стеля
колись тримався весь мій хисткий світ

потім мій світ зінакшав
згірк
потемнів
зійшов зі свого золотого полудня
наповнився чимось іншим
чужим для неї
переполовинився
закотився хтозна куди
й казна нащо

але музики я не забув
ношу її так само як і тоді
музики нітрохи не стало менше
кольори не зблякли
світ – отой що був при ній – не вилиняв
може він якраз і дає силу жити
в цьому –
чужому іншому темному

в усякому разі
чи не щоночі
коли я засинаю в тривозі й не можу заснути
я намагаюся побачити троє вікон її хати
один здоровий місяць у них
і почути
як вона дихає

1 коментар: