Моя баба Ольга мала дуже щедру й широку душу.
Особливо, якщо це стосувалося сторонніх. Тут уже, аби ніхто раптом не
запідозрив її в жадібності, вона могла зняти й останню сорочку, і з хати
винести все – на першу ж вимогу. Ця її риса не дуже полюбилася прабабі. І якщо
раптом у дворі з’являлися якісь бабині подруги або колишні колеги, прабаба
ставала на уявних чатах і в сто очей пантрувала, аби невістка часом не віддала
заразом усього добра, що є в дворі.
Найбільшим попитом користувалося молоко та інша
продукція коров’ячого походження – різні там роблені та збирані сметани, сир,
масло, сироватка, кисляк тощо. Попитом молочні продукти користувалися найбільше
в трьох бабиних подруг. Забачивши в дворі одну з них, прабаба вже починала не
на жарт тривожитися.
– Німці скіки не забирали, як ці розвези. Пху!
Найшанованішою та найжаданішою подругою – якщо
говорити сьогоднішньою мовою, то сюди якраз пасуватиме абревіатура ВІП – була
Лідія Миколаївна. З Полтави. Вона займала посаду якогось секретаря обкому, носила
окуляри і гарно скроєний костюм у смужечку. Була досить серйозна, проте
дозволяла бабі себе цілувати в щоки, одвертаючись тільки трохи. Говорила
милостивим голосом. Звідки таке знайомство в моєї баби-доярки? – Спитає мене
якийсь читач. А скажу: вона не завжди була дояркою. Колись працювала
експедитором, возила дефіцити. Дід розказував, що в ті далекі часи їх уже
нудило від баликів, червоної ікри та дорогих цукерок "Мішка на
Сєвєрі". Позбулася баба чудової посади завдяки тій же пріснозгаданій
душевній щедрості: захопилася презентами близьким і далеким знайомим...
– Аби ж воно хоч гроші з кого брало, а то очі
витріщить – і дає. І тобі на, Галю, і тобі, Маню. А самій тепер дуля з маком, –
згадував дід, чи то засуджуючи, чи то жалкуючи за минулим.
Лідія Миколаївна приїздила завжди на чорній волзі,
завжди несподівано й заставала бабу найчастіше за дуже брудною, смердючою, і
геть негідною колишнього експедитора роботою. Як Лідія Миколаївна на поріг –
так баба або сечу в свиней відрами носить, або в курей вичищає, або глину
місить – так, що й брови в кізяках. Ворота відчиняються – окуляри, костюм у
смужку... Баба сплескує руками, обтирає їх об хвартуха, хоче затулити найбільшу
дірку в брудному одязі, не може й біжить обнімати ними обкомівську гостю.
– Ой. У вас тут внукі. А я і нє знала, хоть би
канфєт пріхватіла, – каже вона розпачливо, двадцятий уже раз бачачи мене на
подвір’ї.
– Та перестаньте, Миколайовна! У їх канхветів
хвата!
"Ага. Як у смітті в них риємось", –
думаю я, але не зітхаю скрушно, а просто мовчу й спостерігаю, що буде далі. Хоч
і знаю наперед.
– Миколайовна, вам молочка? Ось зараз у банку
переллю. У вас і банка є? Давайте! От харашо! Творожка? Нема, не одтоплювала...
Та підождіть, він бігом, півчаса й готово! Ось я вже ставлю!
Лідія Миколаївна озирається, куди б їй сісти
своїми смужками, не знаходить і радісно пропонує:
– Оля, пайдьом на уліцу! Такая погода прєкрасная,
я із своєго кабінєта нічего етого нє віжу! Щаслівиє ви, сєльскіє житєлі, просто
пєйзанци, – заливається вона, обережно обминаючи купу буряка в сінях.
– Ич... Ворошка їй, – бубнить прабаба, щойно вони
виходять, – ото Мишко, завтра на молочарню понесеш дулю з маком. Ця зараз усе
забере!
На прощання Лідія Миколаївна нерішуче тиче бабі
червону десятку.
– Ось гетьте, Миколаївна, шо ви таке кажете!
Заберіть, шоб я й не бачила! – репетує баба й запихає гроші в смугасту кишеню
елегантного костюма. Миколаївна шаріється, проте не заперечує.
Волга за воротами хурчить, прабаба зітхає, дід
дивиться в вікно на бабу Ольгу й крутить пальцем коло скроні. Мовчки.
Другою, не такою іменитою, але ще більш
небезпечною бабиною подругою була "тьотя Галя з Лубен". Коли я бачив
цю тьотю Галю, мене опосідала страшна непереборна нудота. Тьотя Галя вдягалася
в усе чисте, радянське й добротне. Якась спідниця з квіточками. Дермонтинова
сумка, накрита марлею. Гостинців од тьоті Галі було чекати годі. Зате нотацій
вона могла прочитати за хвилину чотири.
– Віта, заплетись. Серьожа, покинь кота. Не
бігайте. Поважайте труд. Помагайте. Ви балувані. Ви капризні. Ви невоспитані.
Треба брать прута та давать вам по сраці...
І так, поки ми не щезали з її поля зору.
Тьоті Галі з Лубен, здавалося, побоювався навіть
дід. Чи то її безкінечних нотацій, чи вицвілих колючих очей, які дуже пасували
би до вбрання ігумені жіночого монастиря або наглядачки в дитячій секції
якогось концтабору. Я ніколи не чув, щоб із презирливих вуст тьоті Галі
вилітало щось, окрім докорів, невдоволення й зауважень. Тому триматися волів од
неї подалі. І так було од кого слухати виховні промови...
Третьою бабиною подругою була Нінка Троячка. Це
прізвисько вона отримала за постійні спроби позичити в знайомих і не дуже
троячку грошей на свої алкогольні забаганки. Подейкували, що коли Нінка не
могла знайти троячку, вона купувала дешевий крем для взуття, намазувала на хліб
і їла. Не знаю, чи правда, бо ніколи не бачив її за цим заняттям.
На відміну від двох попередніх подруг, Нінку не
цікавило ні молоко, ні супутні продукти. Їй треба було з кимось випити. І за
віщось.
Нінка – колишня бабина колега. Працювали разом у
їдальні. Я колись спитав у баби, чи лаяли її на роботі за погану їжу.
– Ні, – відповіла баба гордо, – в мене одні
благодарності були.
– Ага, благодарності, – засміявся самим животом
дід, коли я йому про це розповів, – Колись катлєти так пересолила, шо люди
підходили до вікна та їй у пику кидали. Набралась горілки так, шо світу божого
не бачила.
Забачивши Нінку Троячку, я завжди силкувався не
розсміятись, але в мене не виходило, і я втікав за клуню, падав на солому,
хапався за живіт і реготав до кольок. Це, звичайно, неповага й жах, сказати
таке, але Нінка Троячка була схожа на маму-мавпу з мультфільму – ну там де вона
не могла дати ладу своїм дітлахам. Саме ця схожість і викликала в мене напади
сміху.
Поява Троячки в нашому дворі означала одне – зараз
вони визбираються, пошастають по підрях, якщо прабаба вчасно не засіче,
назбирають якоїсь їжі та й подадуться на Багачку. І після цього баби Ольги не
буде вдома тиждень. Почне з Троякою, продовжить із Тамаркою, а закінчить із
бабою-мишею. А ти, робото, стій.
До речі, саме Нінка Троячка стала чи не головним
мемом нашої родини. Помітивши, що баба Ольга збирається з дому, знудившись від
сільської роботи, захотівши відпочити у своїй порожній міській квартирі,
прабаба дуже дошкульно цідила крізь зуби:
– Шо, на Багачку зібралась? До Нінки Троячки?
Іди-йди. Ти вже й похожа на неї. Пика, як в обезяни он...
Я знову заливався сміхом. Цього разу від радості,
що в нас із прабабою такі схожі асоціації. Хоч тоді я такого слова, звичайно,
не знав.
2017
Немає коментарів:
Дописати коментар