неділя, 20 серпня 2017 р.

Вовка



Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився. На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті, тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної печалі...

 

Щоправда, іноді Вовка дозволяв кому-небудь розділити його самотність за партою. Така висока честь (і це без жодної іронії) частенько випадала й мені. Уроки за Вовчиною партою були цікавими авантюрами й пекельним випробуванням водночас. Вовка мав абсолютно дике, неотесане, але від того не менш геніальне почуття гумору. Поки вчителька Марія Андріївна, дама у віці, у перснях, та ще й жінка місцевого чина, тамуючи мігрень і артрит, тлумачила щось біля дошки, я старався не вилазити з-під парти. Розсмішити мене для Вовки не становило жодних труднощів – це могла бути гримаса, нищівний і брутальний коментар до слів учительки, якийсь неймовірно абсурдний малюнок. Яких зусиль мені коштувало не розреготатися на весь світ – краще не питайте. Я сидів червоний і всі свої дев’ятирічні сили спрямовував на те, щоб не пирхнути. Іноді в мене виходило, але частіше я все ж таки пирхав, коротко й нервово реготав, а тоді вискакував із класу й біг на подвір’я. Там я падав на клумбу й повністю віддавався нападу божевільного реготу. Коли я повертався, Вовка сидів, як і завжди – печальний і незворушний. Ніяка Марія Андріївна не могла б подумати, що це він у всьому винен. Учителька вимагала принести мій щоденник, я ніс, і вона писала там незмінне "Поведінка – 2". Бували дні, що цей запис вона робила чотири рази за день – навпроти кожного уроку. Якось Марія Андріївна не витримала й написала: "Замість опановувати новий матеріал Сергій на уроках або мовчки щось робить або систематично сміється, підбурюючи сусідів. Прошу батьків з’явитися до школи!"

Мати, прочитавши той запис, затягнулася цигаркою й прорекла:

– Да... То цілу чверть поведінка два, а це вже – крик душі, прийдіть у школу. Чи мені оце робить нічого...

Не пам’ятаю, чим закінчилися ті її відвідини, і чи були вони взагалі. Знаю точно, що це Марії Андріївні не допомогло. Як і раніше, Вовка писав або казав мені щось, я довго стримувався, але потім вибухав, похапцем біг із класу реготати, повертався й отримував "Поведінку – 2". Так тривало кілька років, аж поки ми це переросли.

Бував я у Вовки вдома. Частенько. Батько, схожий на єті, завжди дивився телевізор, інколи нестерпно пахнув самогоном. Мати, трохи затюкана, але добра тітонька, вергала на кухні якісь чавуни, запарювала щось, виливала, мішала й насипала – на подвір’ї в них квоктало, рохкало й ревло. Вовка мав власну кімнату, заклеєну купленими в кіоску неякісними фотографіями Віктора Цоя, Брюса Лі, Джекі Чана, Ван Дама та інших кумирів епохи. На магнітофоні крутилася касета "Masterboy". Був у Вовки й фотоапарат. Звичайно, "Зеніт". Якось ми фотографувалися на його дні народження. По двоє, по троє, усі разом. Так, невибагливо, просто біля дверей засніженої веранди, разом із лампочкою в решітці й шматком вікна з візерунчастою шторою. У нас у руках торти й бенгальські вогні. На Вовчиній молодшій сестрі – білі банти й білі колготи. А в хаті за нами – торт і холодець, олів’є, серпантин і музика. І затюкана тітонька накладає в чашки морозива...

Десь досі є ті знімки – старі альбоми, як небезпечні шурфи, чаять у собі, окрім усього іншого, і ту, радісну, болісну, засніжену й щасливу атмосферу дев’яносто проклятого, дев’яносто затертого, дев’яносто щасливого.

Я закінчив 11 класів, а Вовка – 9. Він був не дурніший за інших. Я не знаю, чого так сталося. Може, волохатий єті йому наказав сісти за кермо трактора. Може, Вовці самому набридло нидіти на уроках і дивитися на все зі своїх сумовитих віддалин, а може, в нього просто закінчувався сміх. Невідомо.

На численні зустрічі випускників я не ходив. І не ходжу. Не знаю, щось мені заважає ще раз ступити в ту річку. Може, боюся порівнянь. Може, розчарувань. Не ходжу. Не хочу. Чогось я думаю, що Вовка теж не ходив.

Років уже через десять після закінчення школи я розговорився з колишньою сусідкою про своїх однокласників. Той женився, та заміж вийшла. Той вивчився й переїхав. Та зникла невідомо куди. А Вовка повісився в зимовому лісі. Сусідка казала, що від п’янки, а я не вірю. Він просто забагато думав. І, мабуть, відгородившись від класу й від світу, від батьків і металолому, він устиг осягнути щось таке, що мені тільки зараз починає прояснюватись – потроху, обережно, маленькими шматочками. А в його очах воно стояло цілком – одним великим монолітом печалі, яка чогось перероджувалася сміхом, але не його сміхом.

Досі уявляю, як він іде грудневого чи січневого вечора, минає шлюзи, шапка на ньому сіра, куртка чорна, звертає ліворуч, мимо насосної станції, заглиблюється в ліс, дорога горбиста, він то ховається в деревах, то знову виринає, щоразу непевніше, щоразу темніше, розхитаний хвилями своєї невідомої печалі, руки йому мерзнуть, усі авта далеко, і жодному голосу вже його не досягнути й не розрадити.

А, може, колись, давно, коли мені було вісім чи дев’ять, я сміявся так голосно й так безтурботно, що комусь угорі теж заманулося послухати – ану-ну, що ти там кажеш... як там тебе... Вовка?..

2017р.




Немає коментарів:

Дописати коментар