четвер, 8 березня 2018 р.

* * * *



Дівочим скриком і зірковим згаром
Хлюпоче озеро Елунеара.
Де вікна сплять, заплющені плющами,
Де пави ходять темними ночами
З баскими кіньми, що на бистрині
Зі скелі крешуть соки кам’яні. 


У древі сну де корінь, а де крона?
Елунеара – озеро безсонне…
О згаго дум, скорбото білих келій,
Кому твої смоквини і жерделі?
Ні літери ж, ні знаку, ні числа –
Лише вода торкається чола, –


Солоні іскри, пустотливі бризки,
До всіх далеко, а до мене – близько.
Із ночі в день, із вечора – до рана
Тремка потойбіч мерехтить і манить,
І цідить час, і біле тіло п’є
Елунеара, озеро моє. 


Воно таке шовкове, ніби постіль.
Вона таке безжалісне, як постріл.
Кому подяка, а комусь – покара –
Елунеара, о, Елунеара…
О, то не іній… не роса… не сніг…
То смерть двоїться ув очах твоїх.

Немає коментарів:

Дописати коментар