Федеріко Гарсіа Лорка. Сомнамбулічний романс

Люблю я пахучу зелень.

Зеленого вітру клекіт.

Зелене вітрило в морі,

коня на горі далекій.

Ворушачи пояс тінню,

то мрію, то тугу кличе

зеленоволоса діва –

холодного срібла вічі.

Люблю я пахучу зелень,

де місяць циганський плаче.

Її споглядають речі,

вона їх чомусь не бачить.

Люблю я пахучу зелень,

де інеєм зорі сяють,

де рибами стелять тіні

дорогу ночей безкраю.

А смоква об вітер треться

папером гілок наждачним,

гора, наче кіт-злодюга,

агави гіркі їжачить.

Та хто уже прийде? Звідки?

Поруччя їй стан заморять.

Зеленоволоса діва

в солоній задумі моря.

- Я згоден мінятись, куме:

коня – на її оселю,

сідло – на її свічадо,

ножа – на її постелі.

З далекого порту Кабри

я зрошую кров’ю скелі.

- Якби лиш я міг, юначе,

то слова свого б дотримав,

та я вже – давно не я,

і дім мій уже - не дім мій.

- То дай хоч умерти, куме

на ліжку з твердої криці,

і хай надо мною тужить

шовкова її спідниця.

Поглянь на криваву рану,

із неї ще кров сочиться.

- На грудях твоїх троянди,

темнаві, неопалимі,

а кров твоя б’є і пахне,

тобі вже її не стримать.

Та я вже – давно не я,

і дім мій уже - не дім мій.

- Дозволь же мені піднятись

на поруччя ці високі,

Дозволь же мені піднятись,

хоч раз осягнути оком

оселю, де зелен-місяць

оглух від стрімких потоків.

Два куми ідуть угору,

і сходи під ними грають,

дорогу сльозами миють,

криваві сліди лишають.

На сонних дахах блищали

вогні ліхтарів срібляних,

терзали криштальні бубни

ножами рожевий ранок.

Люблю я пахучу зелень,

зеленого вітру клекіт.

Уже піднялися двоє,

аж раптом гроза далека

внесла шумовиння ніжне –

бентежну скорботу м’яти

й васильків солодку спеку.

- Та де ж вона, куме, куме,

гірка і зелена діва?

О, скільки вона чекала!

О, скільки вона чекала!

Важким, як туман, волоссям,

свою самоту звивала!

Байдуже лице водойми

на хвилях гойдало мовчки

зеленоволосу діву –

холодного срібла очі.

Крижинкою срібний місяць

її відпускать не хоче,

а ніч, як майдан церковний, –

інтимна і непорочна.

І тільки хмільні жандарми

у двері вломитись хочуть.

Люблю я пахучу зелень.

Зеленого вітру клекіт.

Зелене вітрило в морі,

коня на горі далекій.