* * * *

І мряка, і намет самотній
на полі пізніх кавунів...
Сухотний волоцюга жовтень
у наші кашляє пісні.

Онучі сушить над багаттям,
цигарку гасить чобітьми,
і нам наказує мовчати -
й не сперечаємося ми.

А тільки дивимось вороже,
як тануть фари вдалині.
У світі цілому ніхто вже
не хоче наших кавунів...

* * * *

Усе, що вчора плакало за мамою,

Тепер лягло пелюстками внатрус.

Малі волошки із моєї пам’яті,

Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,

Сьогодні раптом горло попекло….

Пливе хмарина із очима синіми

Провідати могилки за село.

Варення (З циклу "Розсипані світлини")

Літо. Липень. Наша двокімнатна квартира така суха і така жовта, що, здається, зараз спалахне, а вже за мить – одітліє, як папірець. Наша? Наша, але не моя, бо мені хочеться в село, де саме зараз гнатимуть корів, де баба тре кабачок на тертушці біля погрібника, де над річкою в’ються рої оксамитової мошки. Там грає з хати радіо, грюкає колодязна корба, кричать кури. І спориш у дворі, і дві шовковиці, і абрикоса натомились од денної спеки і тепер уже майже крізь сон слухають те надвечірнє порання. Я – там. Я ж там щовечора літаю і дзижчу джмеликом, збираю на п’яти срібло роси, солодко відчуваю ніч, що насувається з-за лугу, з-за Скель. Я там літую. А тут – хто я?

* * * *

Це серпень, серпень, видихнутий сп'яну
в червону квітку, в карти подорожні,
у гострий біль, розмовами захланний,
у довге ниття між зубами ножиць.

Дарма, дарма - бо що не шлях, то злочин...
що не поет, то виродок і злидень...
За ким твої фортепіанні ночі
ступають слідом і ридають ридма?

Це серпень, серпень. Не хотіти більше!
Перегнили, затерпли, відхотіли.
І тільки диня проситься у вірші,
осіння диня - місячна могила.

Мадонна з вишнями

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

* * * *

вона вздрівається тобі
вона зітхає не тобою
родзинка на її губі
тремтить мов камінь під водою

вона летить немовби сніг
одного подиву заради
в напіввідкритому вікні
твого занедбаного саду

її таку тамуєш ти
немов приховану провину
допоки з тиші й темноти
пливуть малюнки старовинні

допоки ждуть оддалеки
бучних погребних церемоній
її вишневі пелюстки
і вигаптувані дракони

* * * *

бракує гамору і світла
і трохи навіть маячні
твоїх упертостей гранітних
мого стояння при вікні

того нервового стояння
з блакитним димом на виду
нічної музики у крані
притихлих кроків у саду

якоїсь туги у прощанні
і ще останнього листа
де є цілунок на добраніч
моїм прокуреним вустам

* * * *

постій при моїм столі
в червоній осінній хвищі
за тінню своєю ближча
до скрипок і кораблів

роздягнена догола
до холоду по долонях
до кволого безбороння
від холоду без тепла

пали мені навмання
слова що не знають пари
про день у димах пожарищ
про дім за димами дня

стиханням своїм тонким
лети над моєю ніччю
пропаща весільна свічко
у сутінку чорних схим

Трійця

І дощ пішов на Трійцю, як завжди.
Надпив довкілля скрипом берестковим.
Бродив собі, як слово попід словом,
клубком у горлі пошепки бродив.

Півонія лежала навмання.
Сама собі, ржавіючи, лежала.
Її було рукам уже замало,
і забагато споминам було:

про дощ отой, розкутий, молодий -
на всю глупоту, на усе невміння,
на твій поділ, що танув над коліньми,
й на двері ті, фарбовані у синє,
що зачинились поперек ходи...

* * * *

                                            Олені Гаран

не жаль отих цілунків поза осінню
отих цілунків перших позавіконню
і слів не жаль що випурхнули зосліпу
неторкані немовлені некликані

не жаль дерев за дальніми могилами
що наче груди вкрилися гілляччями
зірок не жаль що в озері варили ми
і їли ще сирими і гарячими

ніхто не знає де тоді пропали ми
й чого тепер годинами тривожними
нам жаль кота одного заблукалого
кота отого що знайти не можна вже