середа, 2 квітня 2014 р.

Клумба (з циклу "Розсипані світлини")



В дитинстві ти забагато думав про смерть. З тих самих пір, коли став узагалі забагато про себе думати, коли вже регулярно писав якісь там вірші і їх регулярно друкувала місцева районка. Уже тоді ти почав приміряти на себе вселенську втому і тотальну безглуздість життя, яке ти називав не інакше як "буттям".

Разом з цим усім декадансом ти міряв на себе свої перші бандани і косухи, хіпповську символіку, різав перші джинси. Навіть пробував таскатися в цьому до школи, однак математичка Валентина Василівна щоразу відводила тебе до вікна і спокійно, терпляче пояснювала, що сюди треба одягатися інакше. Ти одягався інакше. Ти був поступливий учень. Але вдома у зошиті в клітинку, який слугував тобі за таємний щоденник, ти не рідше, аніж раз на три дні писав щось приблизно таке: "Смерть сьогодні пройшла надто близько біля мене. Я чув її дихання. А її пальці були дуже зимні". Ну або "студені". Але в жодному разі не "холодні", бо то надто просто.

Ніхто з твоїх однокласників не знав, який предмет і яка вчителька подобалась тобі найбільше. Всі думали на мовницю Катерину Григорівну, бо ти ж завжди їздив на олімпіади з мови. Ну або ще на хімічку Тетяну Альбертівну, молоду і красиву жінку, у якої на уроках ти дозволяв собі таки забагато, і якби можна то зараз сам би собі виписав за це люлєй.

Але ні. Ні. Тобі подобались уроки біології. І біологиня Людмила Іванівна викликала в тебе щось близьке до священного трепету. Вона не була молода. Вона не була гарна. Вона взагалі була безбарвна і майже не запам'ятовувалась. Не можна було згадати, в чому вона ходила, яку носила зачіску. Вона говорила помірним, монотонним, крижаним голосом, ніколи не робила різких рухів і жодного разу не принизилася до крику. Але коли вона опускала очі в журнал, коли її волосся ледь спадало на сторінку, тебе опосідала якась моторошна впевненість, що ця людина знає щось більше про життя і смерть, аніж усі інші. Тобі дуже хотілося потрапити до неї додому, побачити, який у неї чайник на кухні, який у неї домашній халат, і що вона обговорює за вечерею зі своїм старим чоловіком. Але це було ніяк неможливо. Людмила Іванівна не належала до тих учительок, які запрошують своїх учнів до себе на чай і дозволяють зустрічати себе уранці перед уроками. Ні. Ні. Після уроків Людмила Іванівна намотувала на голову свою вовняну білу хустку і потойбічно йшла додому алейкою.

Вона була схильна до вбивчої самоіронії, але сама ніколи не сміялася. Ніколи.

"Ти, Людко-дурочко, розказуй їм, а вони не слухають."

"Іванченко, досить розмовляти з Лесик. От уяви собі, женишся ти на Оксані, підете на базар вибирати корову - й не знатимете, яку купувать. Бо не слухали вчителя на уроці."

У дев'ятому класі з однієї тільки любові до неї ти вибрав іспит з біології. Ти хотів побути на іспиті саме в неї. Ти мріяв, що місцем побачення вона призначить прозектуру. Буде літній день. Буде кімната з металевим столом, на якому стоятимуть рожеві й білі півонії. А в кутку, о, в кутку, в півтемряві виднітимуться ноші з нікельованими, облущеними від часу ручками, прикриті простирадлом. А з-під нього стримітимуть воскові жовті ноги. І вона сидітиме за столом, незворушна, і час від часу призупинятиме твоє гаряче серце. І постукуватиме ручкою по холодному металу. Твоя володарка темряви, твоя Персефона.

За столом вона дійсно сиділа незворушна. І півонії були - білі й рожеві. Але здійснилося тільки це. Вона тобі поставила трійку. Бо хоч як ти готувався, хоч як намагався впхати в себе за тиждень оті всі великі й малі кола кровообігу, серцеві м'язи і шлуночки, передні, задні, праві, ліві, які вони там ще бувають, всі оті маточки, альвеоли, передпліччя і кісткові впадини, в голові було одне й те ж видиво: вона сидить за металевим столом і постукує по ньому чи то ручкою, чи то ланцетом, а з кутка стримлять босі ноги...

А восени, у випускному класі, були задачки з генетики. Про очі, колір волосся, хромосоми й ікси. Людмила Іванівна монотонно говорила зі снопа сонячного світла, ти сидів з Вовкою на своїй задній парті і грав з ним у морський бій, чи в землі, проте всотуючи кожне її байдуже слово усім своїм тілом. Наприкінці Людмила Іванівна зробила оголошення. Завтра замість уроку біології ми будемо на шкільній клумбі збирати якесь насіння. Вовка засунув голову під парту, зробив неможливу фізіономію і передражнив: "Дітки, скопайте грядочку..." Ти заржав на весь клас.

Наступного дня збирали насіння, хоча здебільшого ловили часиків на чорнобривцях. Часиками  тоді називали комах, дуже подібних до бджіл. Вони вистукували, як годинник, коли їх спіймаєш і закриєш між долонями. Всі руки були жовті від чорнобривців, рожеві, червоні і коричневі від інших квітів, назви яким ти не знав. Земля ще пашіла і мліла, сонце горіло зовсім по-літньому, але квіти вже готувалися вмерти. Щойно ти про це подумав, як тебе звично охопив отой меланжевий хвилюючий настрій. Ти знову відчув близькість смерті, кроки, студені пальці, дихання і зітхання. Ти не завважав, що та безрадісність і відчуття проминальності були насправді геть радісними і навіть гарячими. Ти щасливо нахилявся ловити часиків у чорнобривцях, вимазував штани в землю й пилок, плутався кросівками в берізці.

"Сергію, іди сюди. Тут гадюка."

Вона сказала це спокійно, як і все, що будь-коли і будь-кому казала. Кам'яне  підніжжя її голосу не торкнула жодна тривожна хвиля. В її морі як і завжди панував штиль. Але вона щось у тобі вгадала. Так-так. Бо чого б вона кликала саме тебе? До гадюки. Вона читала щоденники. Так, приходила вночі, в балахоні і з масонським знаком на грудях. Сідала в крісло і читала в темряві. І мабуть сміялася з тебе.

Ти повільно розігнувся і подивився собі під ноги. Тоді присів навпочіпки, пильно оглянув свої джинси, струсив з кросівка бур'янину. Чхнув. Обережно подивився в той бік, звідки долинув її голос. Але там нікого не було. Кущі вовчих ягід, а за ними стовп і дорога. Ти роззирнувся і побачив Людмилу Іванівну геть в іншому кінці величезної клумби. Вона стояла, спершися на сапку, і говорила щось двом ученицям. Ти чхнув знову.

Тієї ночі тобі снилися жахи. Немовби коло ніг кубло гадюк, вони слизько лізуть по литках, а потім по стегнах, по животі, по грудях, оповивають шию і заповзають до рота - одна, дві, десяток. І ти не можеш ні стулити рота, ані закричати. А біля ліжка - постать. Ти бачиш тільки пружки сірого балахона, тільки мотузяний пояс з китицями. Але ти знаєш, хто то.

"Ти смерті хочеш? Оце твоя смерть. Ось така вона - смерть."

І вона зареготала. Тієї ночі ти вперше почув її сміх. І востаннє.

На ранок мати викликала швидку, бо тобі заклало носа, страшенно напухло горло, ти майже не міг дихати і мав температуру під сорок.

"Алергія на цвіточну пильцу", - констатувала лікарка,  набираючи якусь рідину у великий скляний шприц - "Нічого, за два дні мине."

І справді, за два дні все минуло.



Немає коментарів:

Дописати коментар