пʼятниця, 25 квітня 2014 р.

Лисиця на синьому тлі



Вона стоїть деякий час на білісіньких, обачних своїх ногах, коло плоту, схиляє голову так, мов хоче щось роздивитися, прислухається до лип на цвинтарі, а тоді біжить піщаною дорогою геть у ліс. Софія дивиться на неї з-за своєї хати, приклавши долоню до чола, зсунувши хустку з вуха. 

– Віднесу ось крашанок. Геть... Їй же бо... – нарешті каже Софія до пасіки, що в неї під ногами, до розваленої хати, та найбільше – до тимковичівських хрестів. 

Хрести мовчать і всміхаються до баби спроквола, мов знають, що не віднесе вона нічого. Нема чого нести. Софія топчеться по вутлих дошках, плутається у високій траві і жде, що вони їй скажуть...

* * * *
Тимковичів давно нема. Нікого. Ні товстого приземкуватого Петра з монгольським лицем, ні високої, як пакіл, горбатої Наталки. Не куриться тепер у серпні літня саманна піч надворі, не сидять вони вдвох коло столу з чорною цератою, не гомонять і не пісплять груш: вона – так, а він – ще й у картузі з червоною квіткою над козирком. А люди люблять про них згадувати. Направду люблять. Як Петро-"бубнаріст" вибивав гопки в клубі, аж пил під комір забивався, як Наталка виводила щоранку коня припинати - аж ген куди в ліс. А найбільше про те, як вона заснувала в них у селі цвинтар. 

До того по городах ховали. Обносили оградками, завішували рушниками, а на празники носили пряники й крашанки. Могили щороку виростали більші, а городи меншали, і яблук тих, що падали туди, не можна було брати. Люди прив'язували до хрестів шматки дзеркал донизу лицем, щоб могили не так швидко росли, але це помагало дуже мало.

Аж поки Наталка на сходці не сказала:

– Та хватить уже ховать по грядках! Кладовище нужне.

Люди схвально загули. Уже через тиждень чоловіки почали звозити на пустир соснові лати підводами, закопували стовпці в ями. А баби сипали в ті ями багато солі, щоб прийнялося на смерть. Після того, як уже було загороджено, вирішили посадити посередині липи, а по краях акацію. Змовилися, що ліворуч ховатиме Новоселівка, а праворуч - Залісок і Турівка.  Нарешті зробили здорові дерев'яні ворота, навісили на них замок, а ключ укинули в поштову скриньку на стовпці. Привезли з району мари з тонких труб і поставили навзнак. 

То було в березні. А в квітні стала Софія важко дихати. Як ішла з ланки, то часто ставала спочивати, спиралася на граблі чи сапу і довго стояла, не ворушилась. До літа вже й пів відра води не могла в хату внести, і до бджіл покинула ходити, і на дітей гримати не мала сили. Коли йшов дощ, виходила надвір і лягала на траву, їй здавалося, що вода остудить ту жогу всередині. 

Але під осінь забрали її в лікарню. Перед тим, як іти до машини, Софія винесла з хати стілець, поставила під вікнами, сіла й сиділа, як свічка – у новій хустці з етикеткою, у матір'яних капцях. Не слухала, що їй казали діти, дивилася прямо перед собою, поверх трав'яного сухостою, поверх вуликів і картопляного бадилля. Вітер тулився до щоки і був їй холодний, як ніж. 

– Може, поїсте, ма? Я пиріжків спекла, теплі ще, – поспиталася дочка.

Софія показала рукою на свіжі лати:

– Оце я його й сторожуватиму тепер. Перва.

І пішла до машини, не почувши навіть, як сердито грюкнув дверима син. Взяла вузлик з одягом, засунулася склом і не оглядалась, поки аж виїхали з села. Зразу за річкою почався дощ і вона відчинила вікно знову. Луг пахнув сирістю й неспокоєм. Софія чогось згадала, як виходила ту ніч надвір, як поставила під ринвою миску і кухоль, і як щось шаснуло поза вуликами в темряву. Вона перехрестилася, але по рушницю до хати не пішла – ще діти полякаються. Зайшла тільки в хатину, пийнула разів два молока з банки, і більш не схотіла.

У лікарні за нею ніхто не дивився. Давали тільки два рази на день якісь пігулки, але слухав лікар тільки раз, і нічого не записував. Софія пігулки пила, але не вірила їм. Днями й ночами лежала на вузькому ліжку, блукала думками від пекучої туги за живими до дивного просвітленого сподівання зустріти мертвих – матір, братів Грицька й Володьку, і свого Миколу. Вона все намагалась уявити, якого вона побачить його там, у смерті, на тім світі. Їй здавалося, що до нього веде дорога, повна тягарів і втрат, але в кінці дороги, коло білої трухлявої верби вона зустрінеться з ним. Усередині їй боліло, і щодень дужче. Старалася не ворушитись і не дивитись на себе, особливо на груди, де, як їй здавалось, зяяла дірка. Подумки затуляла ту дірку то клоччям, то вовною, то старими газетами – ніби ставало легше. 

Одного вечора поселили до Софії бабу, зовсім стару вже, з чорними очима. Та баба два дні лежала, як мертва, а тоді наче прокинулась. Ходила мовчки палатою, запнута по самі очі, збирала рушником павутину в кутках, голосно їла на ліжку домашню їжу. А вночі Софія почула, як чиясь рука сунеться по бильцю до її обличчя. Сахнулася, а тоді сіла і прокинулася – побачила червоний жовтневий місяць, відчула, як холод іде по ногах з відчиненого вікна. Баба простягнула їй товстий шмат хліба, на якому лежала здорова й масна куряча голова. Софія взяла і швидко з'їла, але мов не своїми руками, не своїм ротом. Баба підвела її до вікна, взяла за плечі і почала трусити, як трусять сито з борошном. 

– Проснися, дурко дурна. Проснися! Вона сторожуватиме. А ти ще молода, в тебе діти.

Софія дивилась на бабу, як та говорить, а губами не ворушить, а пахне від неї гниличками і погребом з картоплею.

* * * *
Уперше за два місяці їй було легко. У грудях так само давило, але то були наче й не її груди, і не в її живіт різко хлюпали кислі сколотини того болю. Дно вантажівки холодило, зверху крапав дощ. Софія дивилася то на свої ноги, то на бабу, яка тулилася до борту і наче спала. Як уже заїхали в село, Софія лягла на дно і притиснулась головою до бабиних колін. Смеркало. Баба говорила до Софії, але губами не ворушила. Як злазила з машини, хтозна. А йшла, спираючись на бабине плече. 

Баба залишила її під стінами клубу, а сама пішла десь і скоро повернулася, несучи щось під пахвою. Воно пручалося і билося, але кричати не могло – баба затуляла рукою рота. Ще трохи тріпнулося і впало на землю, бризкаючи кров'ю. За комір Софії полилася вода з ринви і на мить осліпила холодом. Акації розступилися і пропустили бабу вперед, а Софія вже не могла йти, вона сунулася стіною, аж поки сіла на мокру землю. А баба обережно ступала вперед, добираючи дорогу, сторожко, по-старечому, щоб не наступити на пеньок або гострий шматок цеглини. Було тихо, тільки дощ хлюпав по залізному даху та бабині черевики без задників біліли на чорній грязюці.
* * * *
Як  ховали Наталку, Софія не бачила. Вона ще не видужала як слід, і сиділа днями в хаті, щось латала, шила, бралася місити на вареники. Тільки через тиждень Софії розказали сусіди, що до Тимковичів щось убралося в курник, птиця закричала і Наталка вийшла подивитись, бо Петра не було дома. Взяла ціпка, зайшла в курник і, видно, побачила лисицю, замахнулась ціпком на порозі, але посковзнулась. А падаючи, вхопилася за дріт – Петро в цей день проводив у курник електрику і ще не доробив усього як слід. Петро прийшов з гулянки і побачив її там, з чорними долонями. А неподалік знайшли виїдену курку. 

Софія слухала і нічого в ній на те не відгукувалось. 

Аж до наступного літа ніхто в селі не вмирав. На гробики до Наталки зійшлися усім селом. Нанесли їй і пасок, і крашанок, і цукерків. Запросили й батюшку з півчою. 

– По християнському обряду предана землі раба божа Наталія, засновниця сього кладбища. Помолімося за неї. 

– Тяжко, мабуть, лежати самій, скучно...

– Сторожує...

Софія не могла чогось тоді нахилитися й покласти милостинку на Наталчину могилу. Хоч і в грудях давно не боліло, а щось мов не пускало руку, не давало щось. І до церкви після того скільки разів ходила, а не могла дати на сорокоуст. 

* * * *
Дочка Наталчина, теж Наталка, лікарка. Щодня заходить у ту саму палату, де два місяці вмирала – не могла вмерти Софія. Нічого їй там не бачиться і не вчувається. Ні червоний жовтневий місяць, ні холодний вітер з вікна.

А Софія - ні. Вже й діти роз'їхались, уже й онуки виросли, і хата розвалилася, і вулики, а вона все ходить сюди аж ген з того кутка, мало не щодня. Підходить до Тимковичівських хрестів, вив'язаних рушниками, дивиться чи не скотилася де крашанка, щоб покласти назад. Трюхлі хрести гудуть і всміхаються до неї. А коли відходить Софія вже далеченько, коли стає біля колишньої своєї оселі й дивиться, приставивши долоню до чола, то бачить, як по дорозі біжить молода лисиця. Ошатне хутро її виблискує проти неба і проти акації, вона водить очима навколо і навіть знаходить Софію, обмацує її зором, але натомість не дає заглянути собі в очі. 

Вона спиняється біля вицвілих цвинтаря і Софії добре видно, як біліють її лапи на покошеній траві. Лисиця прислухається до брязкоту мідної дужки на воротях, спинається і читає напис на крайній могилці: "Не ходи по полю, не топчи мій прах. Я вже дома, а ти ще в гостях".

1 коментар:

  1. Надія Мориквас22 грудня 2014 р. о 20:14

    Чи лисиця тут – провісниця лиха, ба смерті? Чи тільки – виправдання назві авторського блогу?
    Втім, письменник – також мисливець, бо мусить виловлювати з життя щось цікаве, непроминальне.
    Лисиця – персонаж ненав’язливий, і, на перший погляд, навіть не обов’язковий.

    Бо й без неї, лисиці, ця густа проза затягує. Це письмо таке неквапне, як саме життя тої немолодої жінки у спорожнілому селі, яка щодня пам’ятає про смерть , як її терпіння. Знання реалій того життя, мова (!) – кілька незнаних слів (як на мене, галичанку) стають зрозумілими лишень з контексту – роблять честь молодому прозаїку. Цей його текст нагадує мені прозу тернопільського письменника Богдана Мельничука, який також пронизливо пише сільські історії (і йому віриш – і не втомлюєшся читати). Але Мельничук прожив уже багато, має досвід і, либонь, – своє коло читачів, серед яких молоді точно не густо.
    А прозаїкам значно молодшого покоління замало оволодіти традиційним письмом, хоч, здається, саме такої манери потребує вибрана тема. Їм (чи радше їхнім читачам) потрібна модерна інтрига – лисиця на синьому тлі (колір тла не має значення). Яка і обрамлює цю історію, і служить єдиною ниткою, що скріплює оповідь, бо життя не має єдиного сюжету, у ньому їх безмір. Лисиця також місцевий дух, який чи то обороняє, чи просто пантрує ці околиці, разом із цвинтарем – який є єдино вірним і конечним прихистком для всіх. Бо як нагадує напис на крайній могилці, ми всі тут, на білому світі, лишень в гостях. Беззастережне прийняття цієї цієї правди, як це властиво в народі, робить смерть не страшною, а цю оповідь – сумовито-прозорою і доброю

    ВідповістиВидалити