* * * *

Ні квітень, ані паводок. Вона.

В чарки налито й випито відразу.

На стінах б'ються голі литки джазу,

юнацький страх вистрибує з вікна

у прохолодну жимолость, у млість,

де заплелися сутінки, і звідки

зайшов облізлий безпритульний гість,

і лиже руки, і зі столу їсть,

і тулиться натомлено до литки.

Ще тіні обступають зусібіч.

Лише десята. Не творити світу.

Лише губами випустити річ

у полохливу блуканину віч,

що в темряві чорніші антрациту.

Напризволяще. Нанівець. Ущерть.

Не роздягатись – нищити, зривати –

хай потім ранок буде винуватий

за одяг цей на скатерці картатій,

то байдуже, бо вранці буде смерть –

станційний квітень, мокрий і гіркий.

Чужого ліжка прохолодний присок...

На підвіконні – випиті чарки.

Позавіконню – голі литки лісу.