* * * *

                            Марині Боровській

Кольорова пора. Розлітання твоїх передмість

на вітражні скалки, на повільні зітхання про мене, –

ніби чийсь молодий, чийсь пахучий небачений хист

вже закликав сюди перелітних жінок і джазменів.

Нащо плаче вона, адже сльози її не горять?

Розлітання скалок і реклам артистичні судоми:

все – ремесла її, все її нерозгадана стать,

що себе принесла аж до сходів тобі, молодому.

Ти зітхаєш. Тобі неможливо зустрінути всіх –

через вікна осель, через юрми осіннього ринку.

Не зупиниш нудьги. Не розділиш на видих і вдих

цю пташину гірку,

цю до листя притулену жінку.