пʼятниця, 20 листопада 2015 р.

* * * *

М.О.

Чогось тебе так міцно я обняв...
і похопився – ти тоді вже спала,
чогось таким перейнялася жалем,
перемінилась до невпізнання –
застиглий плач, дрімотне пташеня –
здмухнула з мене всю мою зухвалість.

У небі – ніч. І ми такі ж близькі,
як доніколи. Ти собі на ліжку
розплетена, прив'яла і принишкла,
а я – в думках! – щокою до руки,
в думках про тебе я терпкий такий,
як зимний дощ, як у наливці вишні.

Я не посмію, Боже, зупинить
тих царювань із тінню одесную,
тих перехлюпів, переплесків чуйних,
якими сю ніч темнота імжить.
Коли я їх ловлю несамохіть,
лише тоді я вірю, що існую.

Чого такої мертвої пори
так тяжко прокидаються провини?..
А ти – така беззахисна, дитинна,
що всі мої немислимі дари,
лиш трохи десь надкрадені згори,
лягти готові на твої коліна.

Та я себе тримаю силоміць,
не слухаю ні позвуку на світі,
живу дощем, живу твоїм суцвіттям,
що виростає з ночі горілиць,
мов губи, що збулися таємниць,
а їх
проте
не пе-ре-ше-по-ті-ти...

Немає коментарів:

Дописати коментар