четвер, 4 жовтня 2012 р.

Розстріл в „Каравані”. Історія з приводу…



Не знаю, наскільки це правда, але біологи стверджують, що якщо маленького пацюка загнати в глухий кут і не лишити йому шляхів відходу, він просто кинеться вам в обличчя і намагатиметься виїсти очі. Чомусь саме така аналогія прийшла до мене після прочитання матеріалу про розстріл у „Каравані”.



Власне, на цю тему, а особливо в реаліях пострадянського простору можна говорити багато. Ясно, що охоронці не мали права обшукувати того чоловіка, бо на це має право тільки міліція. Ясно, що самі охоронці винні тільки частково, бо вони були проінструктовані своїм начальством. Ясно, що начальство – то теж просто сторожові пси, покликані пильнувати добро хазяїна.

Але мені зараз хочеться згадати зовсім не про це.

Колись, на початку двотисячних, коли в нашому маленькому місті супермаркетів як таких ще не відкрили, їхню функцію виконували так звані «оптові» магазини двох чи трьох торговельних фірм, з типовими (і тупими) назвами на зразок „Гаманець” чи то „В копієчку”. Це були чи то колишні продовольчі бази, чи то ангари, нашвидкоруч переобладнані в магазини. Незручні і напівтемні. Даруйте, смердючі.

Тамтешній персонал – густо нафарбовані молодиці – ще тоді цілком вписувалися в естетику радянських продавщиць з гастрономів. Пам’ятаєте їх? Я трохи пам’ятаю. Це ті, які запитання „А в вас є …?” брутально обривають фразою „Всьо пєрєд вамі”.

Працював я тоді простим журналістом і заробляв дуже мало. І одного разу, наслухавшися порад більш практичних колег, вирішив поїхати в оптовий і накупити там дешевих продуктів на весь місяць.

Скажу одразу, що продукти ті були дешевшими дуже й дуже не набагато. Береш, приміром, кульок макаронів. О! На цілих вісімдесят копійок дешевше! Придивляєшся – а там не кілограм, а вісімсот п’ятдесят грамів. Так само з цукерками. Так само з усім. Людей багато. Штовхаються. Рахують. Пітніють. Продавщиці-консультантки в хутряних тужурках із чебуращиних жопок нікого не консультують, а стоять, як монументи, в міжряддях. Здалеку за покупцями спостерігають молодики з золотими зубами у лиснючих від бруду штанях і з виразним (та що там казати – разючим) шлейфом кримінального минулого.

Почуваєшся ідіотом. Ловиш на собі всі ті погляди. Береш один кульок цукерок. Ні, дорого. Відкладаєш. Береш другий… А тьотки в кацавейках дивляться з презирством і ще з чимось таким, ніби… ніби ти їм щось винен, ніби ти забираєш їхній час. У м’ясному відділі молодик порядкує. Такий розкоханий, що самого уже б на м’ясо. Очі маленькі й масні. Руки воліють подавати тільки вирізку й м’ясо для відбивних на кісточці. Решту – супові набори, всякі там кістки – ті руки тобі не подають, а жбурляють. Як собаці. Ловиш себе на думці, що в цьому є логіка. Таке м’ясо і справді годиться тільки собакам. Ховаєш очі. На душі гидко. Йдеш до каси, штовхаючи перед собою візка з тими кістками, десятком кульків з макаронами та одним кульком бюджетних цукерок. Коло каси штовханина. Зима. В магазині холодно. Але все одно пахне гнилим м’ясом і капустою з підсобки. Пахне корейськими куртками. Пахне неміччю якоюсь і безпросвітністю.

Стоїш у кінці черги. Стоїш, уже геть забувши, що тобі (блядь!) тільки двадцять один рік, що ти молодий, що ти хочеш гуляти, що твої міцні зуби жадають вгризтися в великий шмат смаженого м’яса, а не ловити маслаки з сірого супу. Стоїш і горбишся, як старий. А тітки в чебурашках на тебе зиркають з презирством, а барсики з фіксами – з підозрою. Мимоволі оглядаєш себе. Вдягнений пристойно наче. Нічого на тобі драного. Нічого дуже старого. Але у візку в тебе ой як мало товару. Горбишся. Горбишся так, ніби тобі вже не двадцять один, а сімдесят один. Ніби ти – оте розбите корито з відомої казки.

Привертає увагу крик. Жіночий. Старечий жіночий крик. Мимоволі одводиш очі туди і бачиш – двоє охоронців тягнуть у магазин бабусю в глухому синьому совєцькому пальті з піднятим коміром і у вовняній хустці. Ні, я нічого не плутаю. Не ведуть. А саме тягнуть. Просто за комір з вицвілим каракулем. Затягнувши за металеву загороду – пускають. Бабця від несподіванки падає на запльовану підлогу і дивиться на всіх очима загнаного, але вже немічного звіра. Лице в неї почервоніло. З-під хустки вибилося довге сиве пасмо і лягло на запльовану підлогу.

Черга заклякла. І ти закляк. А охоронці, як помийні коти, зачувши падалину, перестрибують через загородку, оточують бабцю. Виявляється, вона вкрала два кілограми пшона. Просто запхала їх у кишені пальта. На виході її засікли. Бабцю піднімають з підлоги – і починається трус. Нічого більше не знаходять. Охоронці безцеремонно витрушують її „гаманець” – носову хустинку – просто на підлогу. Звідти падає кілька зім’ятих гривеньок і дріб’язок.

Прибігає старший охоронець і вимагає завести бабцю в службове приміщення, аби далі розбиратися вже там. Але слідом за ним невідомо звідки вигулькує, мабуть, завмаг і вимагає продовжувати тут. „Штоб зналі, ворюгі.”

У старої вимагають заплатити за те пшоно в десятикратному розмірі – або викличуть міліцію. Такої суми в неї немає. Черга реагує, і люди скидаються грошима, передають охоронцю. Той скалить зуби, не хоче брати. Бабця лежить. Її сиве пасмо в чорній грязюці.

І тут черга скаженіє. Жінки кричать про бєзпрєдєл, чоловіки сікаються до охоронців. Мені теж треба. Ставлю ногу на загородку, щоб перескочити, уже не тямлячи, що роблю. Якийсь мужик ззаду хапає мене за комір і повертає на місце: „Куди хоч ти лізеш, сопля? В кутузку захотів?” Вириваюся, але туди більше не лізу. Очі застилає туман з червоними прожилками. Кидаю той рознещасний візок і йду на вихід. Ніхто мене не чіпає. На щастя. На моє щастя.

За спиною чую той гвалт.

„Та не бійтесь, бабушка, вас не посадять, ми заплатили!”

„Воровка стара!”

„А шо я протів вас?! У вас он хлопці здорові, у вас юристи зубаті, а я самаааа!”

Мимоволі дістаю з кишені десятигривенну купюру і впускаю в розчепірену сумку старої. Не б’ю нікому морди. Не шукаю справедливості. Тільки цей майже мимовільний рух. І все.

Коло самого виходу натикаюся на стенд „ВОРЫ”. На дошку приклеєні здебільшого фотографії таких же бабусь-пенсіонерок, як ця. Вони затуляються від фотографа руками.

 


2 коментарі:

  1. І хто зна, яка на нас чекає старість.

    Не доведи Господи.

    ВідповістиВидалити
  2. З хлопцем із "Каравану" взагалі дивина вийшла.
    Особливо розвязка: "мене розшукує вся Україна, а я з паспортом розгулюю. Тю, це ж точно! Що я собі думав? З цим псапортом я зараз не зможу працевлаштуватись, не зможу кредит взяти, навіть ментам у метро чи на вокзалі не покажеш - упізнають і загребуть. Значить, треба стрілятись". Моє бачення:http://gak.com.ua/creatives/1/34360 А ще мені підказали варіант передвиборного розкладу "хліба й видовищ". Народ менше задумується про фальсифікації, коли "Мазурка знайшли з кулею у скроні, ти чув?".
    Цікавий випадок в магазині - тут і колоритні постаті нашої "диференційованої соціальної дійсності", і ефект натовпу, і "моя хата з краю". Описано живо.

    ВідповістиВидалити