пʼятниця, 26 жовтня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Романс про чорну тугу



Хосе Наварро Пардо

Півні молотками крешуть
далекі ранкові іскри,
коли Соледад Монтойя
горами проносить пісню.
Мосяжного тіла камідь
конями пахтить і тінню,
а груди, немов ковадла
у круглій пісенній піні.
- Кого, Соледад, шукаєш
сама у глибокій ночі?
- Кого б я тут не шукала,
казати тобі не хочу.
Шукаю саму себе я,
та втіху мою дівочу.
- О Соледад! О туго!
Коня, що галопом скаче,
урешті поглине море,
і хвилі над ним заплачуть.
- Не згадуй мені про море.
Росте моя чорна туга
на землях, де сплять оливи,
де в листі співає пугач.
- О Соледад! Та звідки ж
зажура твоя незряча?
Чекання вуста неволить,
і соком цитрини плаче.
- О туго! Немов причинна,
собі не знаходжу ради.
А коси за мною з кухні
до ліжка повзуть, мов гади.
О туго моя! Вкривають
мій стан бурштинові знаки.
О біль сорочок пребілих!
О стегна – суцвіття маків!
- Піди, Соледад, омийся
із жайворів сон-водою,
та й заспокоїш серце
навік, Соледад Монтойя.

Співає в долині річка
мереживом неба й листя,
коли гарбузові квіти
віншують ранкове світло.
О вічна циганська туго
в своїй самоті остання!
Ховають старі джерела
далеке твоє світання.
______________________________________________________________________________

Текст оригіналу:



ROMANCE DE LA PENA NEGRA  

A José Navarro Pardo 


Las piquetas de los gallos
cavan buscando la aurora,
cuando por el monte oscuro
baja Soledad Montoya.
Cobre amarillo, su carne,
huele a caballo y a sombra.
Yunques ahumados sus pechos,
gimen canciones redondas.
Soledad, ¿por quién preguntas
sin compaña y a estas horas?
Pregunte por quien pregunte,
dime: ¿a ti qué se te importa?
Vengo a buscar lo que busco,
mi alegría y mi persona.
Soledad de mis pesares,
caballo que se desboca,
al fin encuentra la mar
y se lo tragan las olas.
No me recuerdes el mar,
que la pena negra, brota
en las tierras de aceituna
bajo el rumor de las hojas.
¡Soledad, qué pena tienes!
¡Qué pena tan lastimosa!
Lloras zumo de limón
agrio de espera y de boca.
¡Qué pena tan grande! Corro
mi casa como una loca,
mis dos trenzas por el suelo,
de la cocina a la alcoba.
¡Qué pena! Me estoy poniendo
de azabache carne y ropa.
¡Ay, mis camisas de hilo!
¡Ay, mis muslos de amapola!
Soledad: lava tu cuerpo
con agua de las alondras,
y deja tu corazón
en paz, Soledad Montoya.

*

Por abajo canta el río:
volante de cielo y hojas.
Con flores de calabaza,
la nueva luz se corona.
¡Oh pena de los gitanos!
Pena limpia y siempre sola.
¡Oh pena de cauce oculto
y madrugada remota!


Немає коментарів:

Дописати коментар