Богдану-Ігорю
Антоничу
Жмутки закоханих
ялин,
і день, що
перейшов у вітер,
понад вікном
снігами світить
і височіє – за
полин,
та поза гору, де
казки
ущент затанцювали
хлопця,
якому мавка хату
топить
й пече скляні
медівники.
То він – од вас
неподалік
єднає воду
берегами.
У нього серце – сон
і гавань
усіх зелених
кораблів.
Він знає правду
про пітьму.
Його повсюд
шукають діти,
щоби страхи свої
страхітні
в долоні висипать
йому.
Таких ні кличуть,
ні женуть.
Не хочуть бачити
й не бачать,
як він несе свою
хлоп’ячу,
свою потьмарену
луну.
Як він виходить
за село,
де зимно плачеться
надвечір,
де зморшки затихань
старечих
йому захмарили
чоло,
де він повився,
наче дим
весняним лісом
оповився.
Де ваш вогонь? Де
ваші вівці?
Де квіти синьої
води?..
Зелений шум, зелений
дім.
Зелений спалений
тайнопис.
У нього одіж
пахла кропом.
Йому вклонялись лебеді.
Тепер без нього
на землі
уже ні паруса, ні
плину…
У нього серце –
домовина
усіх на світі кораблів.
Немає коментарів:
Дописати коментар