середа, 11 лютого 2015 р.

Балада про квашені помідори (відредаговане)

Історія квашених помідорів починається ранньої весни, коли ваша стара й наче вже нікуди „невгодна” прабаба, замість годинами кликати до себе смерть або навпаки просити бога продовжити їй віку, раптом дістає з-під ліжка вузлики й котомки, ворочки, газетні пакунки, порвані целофанові пакетики, а часом і шматини з чистого небіленого полотна. Ваша прабаба розкладає все те на колінах, сідає при вікні й довго ворушить, перетрушує, перебирає:

– Оце, мабуть, оті, прошлогодні, сливки... чи ні... це, мабуть, ті, шо Манька привезла з Піщаного... які ж його, в чортового батька, садить?




Ваша баба, власне, дідова жінка, – не забудьте ж, що вона баба тільки вам, а комусь якраз осоружна, ледача й лайлива невістка – щоразу намагається зірвати священне таїнство підготовки насіння. Вона дістає зі своєї пропахлої хлібом сумки магазинні пакетики з насінням і тиче їх прабабі у вічі:

– Ось, нате, дивіться! Яке хароше! Сортове! А в ваших вузлах – там чорти водяться! Я ось їх викину!

Ваша прабаба здивовано здвигає плечима, кидає на „оту манію” зневажливий погляд і цідить крізь зуби:

– Ольгоооо... ош не ліз...

Закінчується все щоразу одним і тим самим – невістка вдягає нову сірєнєву кохту о чотирьох ґудзиках і тікає у „свою квартиру”, трикімнатну, з ванною і телевізором, у якому на вибір – звук або зображення. На прощання вона обіцяє, що тут більше навіть ноги її не буде, присягається, що цього року нічого не садитиме взагалі, що її пенсії цілком вистачить на мішок картоплі й три цибулини на всю зиму, констатує, що в цій хаті ніколи нічого путнього не буде, бо вона проклята богом і людьми. А оце прекрасне сортове насіння по три двадцять за пакетик вона з собою візьме!

– Шоб тебе й за пупа взяло, – звично посилає їй услід ваша прабаба і продовжує свою пильну працю...

А надворі грюкає хвіртка, сердито пихкають сині сусідські Жигулі, лежить наметене, але ще неспалене торішнє листя, і вже пробивається з гілок нове. Осокори в березі стоять у воді по коліно, настає вечір, уже цвітуть одвічні болотні півники. Вам кортить гуляти, кортить дихати димом, кортить ходити ходора од весняного повітря, а ваш дід дивиться телевізор, стрясається од сміху, гладить кота, одягає і знімає окуляри...

Уже вночі ви застанете насіння у щербатеньких горщичках, надбитих мисочках і дірявих каструльках – замоченими у воді. Битиметься нетля в вікно, ви їстимете яєчню з салом і звично дивуватиметесь – як із такої чортівні може вирости щось путнє. Але ви жодної миті не сумнівалися у своїй прабабі.

Через тиждень або півтора вранці ви вийдете надвір і побачите, що прабаба ваша на грядці. І то ж не сама. А вдвох з блудною невісткою. Ставлять тички, сапкою роблять борозенки, вкидають туди товсті набубнявілі насінинки. Ніякої розсади – зразу в живу землю.

Ваша баба, забачивши вас, розцвітає на півполя і гукає:

– Серьооожику! А йди сюди, мій сладінький мармеладік!

Ви чогось наче соромитеся, але йдете на ватяних ногах і цілуєте свою блудну бабу в червоні розпашілі щоки, потай лізете їй у кишеню в пошуках якої цукерки і знаходите щось – театральну або найчастіше м'ятну, сама баба м'ятних не любила, казала, що од них у роті холодно.

Ваша прабаба пережила невістку років на сім. Саркома. Навесні баба почала трохи задихатися, наприкінці літа вже не могла донести од колодязя піввідра води, усю осінь пролежала в лікарні, а в середині грудня померла.

Вам ніколи не забути, як мати, уже тоді, коли все було ясно і зрозуміло, послала вас пакувати бабині речі в її міській квартирі. Читачам буде не дуже цікаво знати, як довго ви сиділи серед кімнати, не знаючи, що куди покласти і навіщо. Просто на ваших очах найважливіші і найдорожчі у житті предмети перетворювалися на мотлох, легшали, ставали невидимим пилом. Ви вдихали той пил од її старих стрічок, од її вишневих і зелених суконь, од простирадел, од надбитої порцеляни, од незчисленних чепірадлистих статуеток, і майже не відчували цього. Ви складали її колишні речі в картонні ящики, заклеювали їх скотчем і закурювали цигарку над кожним. Запах диму змішувався із запахом пилу, з запахом розсипаних прянощів, столітніх парфумів, індійського мила і прибрезклих вишневих наливок. Речі подеколи ворушились і стогнали – чи то від тісноти, чи від чогось іншого. Речі вже тоді знали, що їх розтикають сусідам, а решту винесуть на смітник. Вони знали, а ви – ще не зовсім.

Для вас ця напівобжита квартира з вічно порожнім холодильником, засохлим кактусом на підвіконні та чайним грибом у банці колись була порятунком од вітчима, скандалів, істерик і всього вічного дурдому рідної домівки.

Коли ви склали всі речі і вдихнули весь пил, коли сіли на підлогу й закурили вже востаннє, вам потемніло в очах. Десь поряд уже стояла сувора зимова ніч, але штори були не зняті. Тоді ви зняли всі штори – і квартира стала ще страшніша, ще незвичніша, ще порожніша – наскрізь.  Як ви звідти йшли, чуючи, що вона вам зітхає вслід і кличе назад, наразі не хочеться згадувати.

Потім у тій квартирі зробили євроремонт, поваляли всі стіни, і ніщо більше, геть ніщо більше не нагадує там про бабу. Зате ж у селі, перед причілковими вікнами досі росте три кущі півоній. Двадцять зим на них дихали, а вони й досі є – біла, рожева, і зовсім червона. Приїдеш, сядеш перед нею навпочіпки, і мимоволі поцілуєш у розпашілу щоку...  

...За місяць ваші баби вже полють грядку, лаються, що не тиждень, то й здимається сірєнєва кохта і чмихають сусідські жигулі, а помідорам те байдуже – ростуть. Щоранку, йдучи до річки трусити ятері, ви дивитесь на їхнє жовте квіття і зело, що по-особливому терпко пахне, якщо зірвати листочок і розім'яти в руках. Зовсім скоро там з'являються й маленькі зелені помідорчики, потім їх стає більше й більше, і навіть так багато, що вони валяють додолу стебло. Тоді ваш дід настругує тичок, а прабаба нарізає мотузочок, і вони підв'язують опалі стебла.

Ви купаєтесь, їсте полуниці і ранні огірки, робите шкоду, пробиваєте ногу цвяхом, уперше цілуєтесь, уперше куштуєте самогонку й цигарку і, на превеликий жаль, не можете так уже достовірно розказати, як саме росте помідор. Його життя проходить паралельно вашому, а паралельні лінії, як відомо, ніколи не перетинаються.

Уже зараз, коли минуло років і років, ви можете про щось згадувати і про щось жалкувати, безсило сердитись на себе, що мало допомагали своїй прабабі, що мало просто були з нею поряд, хоч і було вашим найбільшим дитячим страхом – уявити, що вона колись помре.

Померла вона влітку. Перед тим два тижні лежала, не встаючи, не пила й не їла. Навіть вареної ковбаси і шкільних цукерок. Вам тоді було вже двадцять чотири, а їй – дев'яносто чотири. Вона пережила всіх братів і сестер, трьох дідових дружин і навіть одного онука. Коли ви нахилялися востаннє її поцілувати, перед тим як віко труни мали вже забивати, вам чогось нестерпно захотілося добре запам'ятати цю мить. І тому ви припали до її чола, мабуть, надто надовго, бо ззаду вже почали сіпати за рукав і питати:   
 
– Тобі не погано?

Погано вам стало пізніше, під осінь, коли дід почав зносити до хати жовтуваті, зеленкуваті і зовсім червоні помідори, коли дід за звичкою складав їх на підвіконня, щоб доходили до стиглості. І лежали вони там і місяць, і два, і три. Покривалися пліснявою, мохом, просто гнили, брунатна юшка стікала по стінах, на підлогу. І не було на те ніякої ради. І ви збирали їх із вікон, і виносили в берег, на смітник. Мабуть, лише тоді ви насправді зрозуміли, що прабаба ваша померла, що вона на тому світі і що той світ – це так незміряно далеко, що не дістати навіть незробленою роботою.

А між тим знаходили діжку – в погрібнику, або на горищі. Викочували надвір і багато разів мили, з кропивою, але без мила – боже збав. Тоді обдавали її окропом, тоді заливали водою і залишали так на декілька днів – хай набубнявіє, бо розсохлася.  І вже аж потім носили у відрах помідори, мили-перемивали, тягали сірувату сіль з мішка, ладнали розсіл. У розсіл щедро вкидали зонтиків кропу, вишневого, смородинового і дубового листя, а ще хрону – листя і корінців. Висипали туди помідори з відер, зверху накривали двома дубовими дощечками ще й приважували каменем.

Уже наступного дня з самого ранечку ви пірнали у погріб і діставали з діжки помідор. Прабаба сміялася й сварила:

– Та кудииии... ще не просоліло.

Ви брали в руки тугий помідор, куштували і розчаровано зітхали. Для розчарування і смутку у вас було багато приводів – літо закінчувалось.

А потім наставало прокляте перше вересня, і вас залізними пазурами витягала з раю сім'я і школа. Поведінка два, щоденник, реміняка, нескінченні нотації – смак і запах страху. Життя – од суботи до суботи. Перечікування. Переховування. Ви жили так зіщулено, що майже не займали місця у світі. Вас було мало.

Зате ж у суботу ви виростали. У суботу після останнього уроку, не дожидаючи ніякого дурного автобуса, ви пішки йшли в село. Чотири кілометри щастя.

А в селі була осінь. Рання-рання. На вудочку в цей час добре клювали краснопірки. Баба їх смажила ввечері – вони так радісно й весело шкварчали, так запаморочливо пахли, ніби і мріяли все життя, щоб ви їх піймали, щоб ваша  прабаба їх обчистила, обпатрала, викачала в висівках і засмажила в пахучій олії, коли сонце вже сідає, коли дим від огудиння стелиться низько...

– Бабо! А помідори ж!!! – кричите ви так голосно, раптом згадавши про них, що прабаба сахається.

– Хай Господь милує, заступа й одводить... та хай завтра... там у погрібі, мабуть, і свєту нема... хай завтра дідусь витягне.

Яке там! Ви прожогом кидаєтесь у погрібник, відчиняєте ляду і пірнаєте у глибину і прохолоду. Буряки й картопля, трохи моркви. Каструля з капустою, здоровенні десятилітрові банки з огірками і... помідоооооооори!!!... Ось вони! Кидаєте вбік просолілий сірий камінь, акуратно витягаєте дошки і накладаєте величезну алюмінієву миску доверху. Ще трохи милуєтесь мутним розсолом, вдихаєте прокислий і прогірклий дух зелені і плодів. Вилазите з мискою нагору і врешті вносите їх у хату.

І коли ви берете до рук першого за осінь помідора, ви навіть не наважуєтеся його одразу їсти – милуєтесь. Крізь тонесеньку шкірку при світлі лампочки ви бачите, як бродить там сік і сяють малесенькі насінинки. Їсти треба дуже обережно, бо тільки-но відкусиш, як звідти просто таки бризне розсіл. Смак дитинства і щастя – кислий, зброджений, неймовірно свіжий і прохолодний. З'ївши один, берете і другий, і третій, уже не в силі зупинитися. Разом зі шкіркою і хвостиком. До самозабуття. Не пам'ятаючи про рибу, про бабу і про суботу. Бо то не їжа – то алкоголь. То якась нірвана, прірва, у якій приємно тонуть ваші настренчені дитячі трагедії, ваша недитяча нервовість і жах.

Спорожніла миска ранком нагадує вашу спорожнілу душу. Бо це неділя. Найгірший день тижня. Треба повертатися додому. Школа. Вас трохи морозить.

– Не пізнись. Лучче завидна йди.

Чотири кілометри горя.

Ви так давно забули цей смак. Життя привчило до інших смаків. Тепер ви любите міцну чорну каву без цукру, а років два тому скуштували каперси – це мариновані бруньки якогось дерева – і вони вам дуже прийшлися до смаку. Хвалити бога, ще не скотилися до фуа-гра. Щоправда, ви й досі не навчилися пити міське молоко з пакетів, але тут уже що поробиш... навряд чи колись і навчитеся...

Але днями, повертаючись з роботи, в окулярах з оправою, яка коштує десь чотири пенсії вашої покійної прабаби, після остогидлого маркетингу й реклами, ви надибали їх в одній маленькій крамничці. Їх, їх –  квашені помідори. Ви на них дивилися з сарказмом, не йняли їм віри, бо в таке вірити не можна і не треба.

Коштували вони сім гривень за кіло. Ви не були дріб'язковими і купили два кілограми. Принесли у целофанових пакетиках, досить байдуже висипали в тарілку, дістали один і за давньою звичкою піднесли до очей – під тонесенькою шкіркою бродив розсіл і світилися насінинки. Ви зважилися і скуштували.


Похопилися вже в сутінках, перед порожньою мискою з темно-зеленим листочком. У голові було порожньо. Очі чогось пекли й свербіли. То ви натерли їх солоними руками.   

Немає коментарів:

Дописати коментар