четвер, 12 лютого 2015 р.

Баба з козами (відредаговане)

Баба Галька Приймачка доводилася нам якоюсь далекою родичкою – чи то троюрідна дідова сестра, чи дружина прабабиного племінника…

Спитайте мене оце, навіщо я пишу про неї, – то навряд чи знайду відповідь. Хіба скажу про те, що життя часом минає набагато швидше, аніж здавалося колись. Хіба скажу, що навіть пам'ять наша здатна минати – вона вицвітає, як осінній цвіт, у неї заходить невблаганна земля. І через тридцять років я вже навряд чи згадаю достеменно, у який колір були пофарбовані віконниці бабиної Гальчиної хати, у який бік відчинялася її хвіртка, де саме росла височенна яблуня – під причілком чи біля криниці. І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, – мені воно має світити як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі? Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла.



А так – звичайна сільська жінка, мов і зачепитися немає за віщо. Заїдьте в будь-яке глухе село – і знайдете таких чи не в кожній хаті. Геть вилиняла від прання хустка, сиве пасмо з-під неї, очі не знати якого кольору, теж вилинялі, вицвілі, почервонілі. Скісок у руках – косити козам. Кози – її все. Косить сама – і на тепер сама, і на зиму. Косить, ворушить, перевертає і носить на собі носилкою – складати. Старий шрам на нозі – мабуть, од того ж таки скіска. Одяг у неї теж пахне сіном, а ще „тройним” одеколоном – комарі в березі кусаються...

Хата з різьбленим ґанком, колись фарбованим у зелене. Стіна аж у три вікна – ця хата колись могла аж хизуватися собою, збудована що називається з шиком. Височезна яблуня біля колодязя, яка майже щоліта родила як несамовита – яблук було не в поїд, і носили од Приймачки відрами яблука і найближчі сусіди, і родичі з присілків, і ми носили, і козам лишалося.

Хлівець із козами, поряд чистісінькі відра – „Коза зроду не питиме з грязного відра! Зроду!”, та доглянута могила за хатою… А в могилі – бабин чоловік Василь, який умер не своєю смертю, а був зарубаний зятем. Сокирою по голові. Зять своє відсидів і повернувся. І дочка Гальчина – Ніна його прийняла. Кажуть, дуже любила. Я колись по нерозумінню й малолітству спитав у Гальки – як же так, він же її батька вбив, хіба можна з ним після цього жити??? На що Приймачка не розсердилася, не заплакала, а тільки здвигнула плечима:

– Я їй казала – Ніна, не приймай. Не послухала. Любила, а шо ж тут казать…

Ніна все життя хворіла на астму. Я її теж пам'ятаю – сидить на ліжку в домашньому халаті, худа, з незмінною хустинкою коло рота, з інгаляціями та мікстурами на табуретці, волосся слабке, ледь розтріпане, а очі сині-сині, великі-великі… Про таких кажуть – жінка як тихе літо. Збирала дітей у школу, прасувала щось, штопала – немов щоразу в останній силі. На кухню й не потикалася – не могла. Куховарив чоловік – той самий, убивця. Такий звичайний, спокійний, виважений. Смажить щось на сковорідці, а очима все в її кімнату тривожно навертається – чи не почався в Ніни приступ. Любив...

Тінь – казали про Ніну ще тоді, коли на роботу ходила. Худа, безбарвна, висушена, закашляна і задихана. Тільки губи червоні.

– У труні лежала як жива, губи червоні, живий жаль, і все, їй же Бо”, – казав мій дід, повернувшись з похорону, – „усе хотіла Галька козячим молоком спасти її, не спасла… живий жаль.

І собі ховав скупу сльозу у віях. Приймачка ще кілька років поспіль носила молоко на Нінину могилу. Мете на вулиці, сніжить, а вона у вовняній картатій хустці по самі очі, у давньому плюшевому пальті, з ціпком і торбою – пробивається крізь сніг до своєї Ніни, тієї самої, що прийняла батьковбивцю…

У дитинстві я взагалі любив ходити по гостях у селі. Там щось почуєш, там побачиш, там розпитаєш. А до Приймачки – і поготів. А після Ніниної смерті – ще частіше.

У бабиній хаті темно, бо вікна затуляють старі дерева й бузок – од них у кімнаті прохолодно й таємно. У баби приємно пахне чимось старим – позаторішнім медом, салом, буркуном, нафталіном і хустками. Сама Галька в окулярах на резинці дивиться телевізор. Він дуже смішний – екран опуклий, як риб'яче око, каналів усього два й перемикаються вони туго, з допомогою пласкогубців. На столі запилена скатертина з бахромою, газети, ліки. Над телевізором неймовірних розмірів Нінин портрет – тугі завитки русявого волосся, червона кофтина і сині очі, що лагідно дивляться на мене, ніби кажуть: „Ой, обережно, бережи себе, не застудися, не впади, не вдарся…”

Баба Галька мені дуже радіє, метушиться, збирає на стіл, щось бубонить під носа. А що? Ану погомони тижнів зо два з самими козами.

– Ось зараз, Серьожка, будемо снідать!

Ріже сало великими шматками – по-сільському. Смажить яєшню. Дістає зі столика трохи ковбаси магазинної, а зі скрині в сінях – трохи домашньої. Зима, холодильник у відпустці. З-під столу виймається зеленкувата п'ятилітрова банка з квашеними огірками. Розсіл зверху забрезкнув і пахне хроном, кропом і часником так міцно, що аж в очі б'є… І – козяче молоко. Я ніколи й ніде не пив козячого молока, бо воно мені завжди смердить. А в бабиних  Гальчиних кіз – ні. Як коров'яче.  Баба дуже тішиться, коли я п'ю в неї молоко, стоїть із глечиком напоготові, дивиться на мене з ніжністю. Потрібність свою відчуває. І я випиваю багато молока. Більше, ніж мені хочеться.

Баба тим часом ставить на стіл миски, сідає коло мене, але звертається спершу до портрета:

– Ніночко… а йди до нас снідать… яєшенька... коавбаска... молочко… Бач, Серьожка до нас прийшов. Ось іди… Не йдеееш… Бач як.

Вона давно вже не плаче, але я щоразу зіщулююся в очікуванні сліз. Але баба тільки трохи зітхає і втирає кінчиком хустки краєчок рота. Я дивлюся на неї і хочу її збагнути, охопити, відчути, але не можу. Розумію тільки, що на горе вже мало в неї зосталося сил. Зимове сонце ще дужче підкреслює покірну жалісливість її погляду, сніданок на столі, а ще портрет, з якого не хоче сходити дочка, скільки її про це не проси…

Баба Галька колись добре співала. Кажуть, замолоду ще краще, але й у свої сімдесят вона виступала на концертах з нашим сільським клубом, а також колядувала з тією ж таки клубною компанією.

– Слуху там то й не дуже, а голос добрий, – часто казав мій дід, який був художнім керівником.

І досі в мене перед очима те видиво: я тулюся носом до віконного скла, намагаючись з освітленої хати роздивитися врочистих бабів, пов'язаних великими празниковими хустками, що співають під вікном „Рожество твоє Христе Боже наш…”. А потім їх запрошують у хату, де накритий великий празниковий стіл.

Баба Галька горілки не любила. Але якось вона винайшла спосіб не засмучувати господарів, ставлячи невипиту чарку назад на стіл, бо то – на сльози. Докумекала. У велику кишеню пальта вона сховала порожню пляшку з маленькою лійкою і якомога непомітніше зливала туди з чарки „вгощеніє”. Коли це побачила котрась із колядниць і вже на вулиці пошепки розказала іншим – над селом здійнявся такий несамовитий регіт, що в найдальших кутках забрехали собаки. Баба Галька й собі ледь осміхалася й виправдовувалась:

– А шо ж… то ж мене вгощали… то я й зливаю… її ж треба – як не на оранку, так на дрова…

У нашій родині до Приймачки ставилися з розумінням і жалістю, хоч і не без дещиці іронії. „Чує носом у якій хаті пироги печуть”. Часто Галька приходила в гості до моєї прабаби, найстарішої людини в роду. Приходила завжди з гостинцями – цукерками, печивом і незмінним козячим молоком. Сідала коло неї на ліжко і жалілася:

– А шо ж, тьотю, як нікого нема… я ж сама душею… сама душею! І обізваться ні до кого… Ноччю як загавка Палкан, а я й думаю – оце лізь до мене в хату, все забирай, святих винось, а я ж і тупора вже не підніму… шо ти робитимеш у світі білому… Ніхто й не зна як воно в світі самій… 

Прабаба кивала, підтакувала і хитала головою:

– Так воно, Галю, так, а шо ж зробиш…

Частенько ми гукали Приймачку перед Різдвом, коли різали кабана. Сидимо, бувало, за свіжиною, а вона їстьі  приказує:

– Не люблю худого мняса… Люблю жирне… Воно само в горло пливе.

З часом я віддалився від Приймачки, бо віддалився від села. Років декілька й носа до неї в хату не показував. Але якось, приїхавши до баби й діда ранньої осені, зібрався йти по гриби. І дід мені сказав:

– Ти як у стару сосну йтимеш, зайди до баби Гальки. Вона ногу поламала.

Прочинивши хвіртку і гримнувши на Полкана, я зустрів очима ту саму яблуню з рясними червоними плодами, і той самий різьблений ганок, який уже давно ні перед ким не хизувався. У дворі щось було незвично, щось було не так – це відчувалося  сильно і боляче. Якісь брудні віхті валялися по двору. Кури сиділи нашорошені. Кролячі клітки стояли порожні. Двері в хату були прочинені. І над цим усім стояла осінь, ніби спершися ліктем на цямрину, ронила листя в колодязь.

З важким серцем я зайшов до хати. Баба Галька лежала просто у веранді на старій незручній канапі. Хустка на ній брудна, постіль під нею скуйовджена, а в очах уже не м'яка жалісливість. У них – глухий розпач.

Коло баби на долівці троє кіз – дві білих і одна ряба. Побачивши мене, баба простягнула руки, але одразу ж відсмикнула їх і заплакала. Я присунув стільця і, тамуючи серце, сів серед зяючої занедбаності. Коли Галька трохи заспокоїлась, я спитав:

– Бабо, Ви сьогодні їли?

Вона махнула рукою:

– Їм хліб і варення. Надька сусідка приходить і варить мені чай, якшо не п'яна.

 Раптом вона схопила мене за руки і затужила:

– Серьожка, я не накосила козам… прийдеться порізать…

На якусь мить мені в голову вдарило червоним, бо якось так ураз і збагнулося, і побачилось усе, чого я не міг вловити тоді, у дитинстві, зимового ласкавого ранку. Немов то до мене простягла чорні кощаві пальці страшна непоборна самота, яка вже взяла приступом бабину хату.

Я повикидав мух з банки варення, вимив біля криниці забрезклого алюмінієвого кухля, намагався з'їсти яблуко, але викинув – таке воно було червоне, таке досконало зріле в цій розрусі, що їсти його було все одно що танцювати на кладовищі.

Мабуть, я ще насмажив бабі яєшні з салом, і наче дав козам їсти. Але все це здавалося даремним, непотрібним, уже тепер зайвим. Я щось говорив бабі, і гладив її руки, та мабуть уже марно. Її душа була вже десь не тут, вона дивилася на нас обох то зі стелі, то з вікна, мандруючи разом з осіннім присмерком, і це відчувалося так страшно і тривко, що хотілось просто затулити очі руками й бігти геть із двору. Я, звичайно, стримався – не побіг, добув у бабиній хаті ще годину, панічно відганяючи від себе дух ладану й голоси півчої, що випливали з сіней.

Ішов додому лютий на себе, на бабиних родичів, на своїх рідних, на все село, на весь світ. Мені тоді ще не було й двадцяти років, а тому годі було зрозуміти, що справа не в козах, і не в поламаній руці, і навіть не в самотності. У бабу Гальку вже вступила земля, а проти цього не було і не могло бути ніякої ради.

Отакою її й запам'ятав: я, озираючись, виходжу з двору, вечоріє. А вона, спершися на лікоть, тремтить і дивиться на мене з вікна, проводжає мене, п'є очима, п'є не нап'ється. Отакою відтоді й ношу її в пам'яті вже майже двадцять літ. І поки я ношу її в собі, поки ношу в кишенях запах яблук з її двору, поки чую легенький плач її білих кіз, мені боляче і не боляче водночас. Мені хочеться донести бабу Приймачку разом з її двором і деревами у те місце, де вже немає проминання й забуття, де час добрий і уважний до всіх, ким би вони не були. І я таки донесу...


Померла баба Галька через тиждень після моїх відвідин. Тепер у її хаті живуть якісь родичі. Теж завели кіз. Але не таких як були в баби Гальки. У неї були білі, а ці шолудиві та осоружні. І молоко в них, кажуть люди, гірке.  

Немає коментарів:

Дописати коментар