неділя, 1 лютого 2015 р.

Баба пряде (відредаговане)

Баба пряде...

Баба снує кужелем туди-сюди... Хто тепер пряде? Тепер вечоріє. Грає сонце на синіх нитках. Вечір. Либонь наловив собі линів на юшку, наїсться та й ляже спати – впустить ніч. Впустить на земляну долівку, як горщик, пахучий горщик, що пам'ятає, як грають сильні чоловічі жовна, як шарудять по ньому натруджені пальці.

Жито осипається, половіє, горне сірий рушник набік, ворушить вусами квітки. А баба пряде. Утирає сонце, яке чогось набігло на щоку та прилипло, немов лушпина від гарбузового насіння. Втирає сонце. Пряде сонце. Пряде довго. Вицвілі очі поволі блукають по нитках, лишаючи за собою довгі поламані тіні.




Баба не така. Баба – чужа. Колись буйна баба... Грім-баба! Хмільна щедрівниця, робуча полільниця, лайлива жона. А тепер тільки згадує й мовчить. День за днем гусне те мовчання у грудях, немов смалець щойно витоплений гусне. Баба пам'ятає, спогадує, але ні з ким не говорить, якщо хто й зайде в хату знічев'я та цікавості. Її давня зашкарубла мовчанка задавлює душу, а найбільше взимку, коли прядка стає чорним вовком і дряпає руки й сорочку, коли ночі, густі, як терен, носять у пазусі світ.

Баба колись учила сонце вставати й сідати. Учила річку текти, а гори – випростуватись. Баба стара. Баба-музика. Баба-ріпка...

Баба знає, як усім на світі одвіку хочеться спати, як дерев'яніють повіки, як опалдає з плечей робота, як сиплеться в очі іржа, як павуки по кутках снують і не співають пісень. Тоді баба сама заводить: "Зайди, сонінько, за віконінько..." – і сонце заходить. І шарпаються червоні лосі, здригаються пругкою шкірою, не знаючи, куди подітись од гарячого світла, яке враз опанувало ними. Тоді баба веде лосів на водопій. Вони п'ють і все забувають. А баба стоїть над червоною водою й не знає, чого їй хочеться розчесати свої пасльонові коси, сісти лосям на спину і полетіти. Баба не відьма. Баба пряде...

Пряде й розчиняється в тому прядиві, пряде й пір'я з неї сиплеться – займається здоровими цурками і зразу гасне. Пряде – і стіни стікають у сіни, мов сіно ворушить корова рогом. Цінна корова. Червона. Червова. Рогата. Підступна і м'яка – м'який живіт і повне вим'я. У неї пружне молоко, що пахне зимою й колядниками. Чисте молоко!

Баба ворушить губами, на неї дивиться ясен, спершися ліктиком на віконну лутку. Колись те вікно брязне – й у хату посиплеться шкло, як тисяча зірок, малих, великих, гострих і блискучих. Тоді в хату ввіллється сонце, затопить нитки, образи і голі стіни. Баба тоді втопиться в сонці, встигнувши перед тим лише кинути трохи зерна зозулястій курці. Та курка влетить у хату, побачить тисячу яскравих сонць, побачить бабу, яка сидітиме коло образів, а може, й в образах, і очима Святої Діви озиратиме вбогу оселю – клунки, скриню й солом'яну подушку. А з очей будуть сльози – важкі й солоні, аж до підборіддя. Тоді курка вийде надвір, сяде в холодне гніздо, знесе своє останнє золоте яйце, злетить на цямрину, засне і солодко впаде в криницю, ту криницю, де вже колись утопилася стара зозуля, хитра й велика, як церква...

Баба морщиться й пряде, дивиться мишею в дзеркало, не бачить там себе і знову пряде, і знову не знає, чого вона пряде, чого досі живе і чого по всій хаті порозпихані повні клунки смутку.

Двоє рудих кошенят граються. Десь плаче в печі картопля. Рогач скрипить возом. Дітей нема. І снів нема. Є тільки жмуття синіх ниток, які колись зведуться, та ще є стара вівця, яку треба постригти і знову зсукати ниток.

Є верболіз біля річки, який зміями гнеться і давно жде, що баба прийде й утопиться, яко велика грішниця. Та баба не втопиться – баба замерзне, як тільки допряде останню нитку, бо в жилах не ходитиме кров, не рухатиме їй рук, не снуватиметься остогидло й не одваджуватиме мертві думки. І вони попливуть як належить.

Бабі не моторошно. Вона ще в силі вилізти на горище й порахувати сім вінків цибулі, як ті сім віків, що вона прожила: один – у череві, один – у колисці, один – у піску, один – коло груші, один – у любові, один – у тузі, а один – проти неба.

Вона бачила багатьох покійників і навіть складала їм руки. Вона пам'ятає, як дивляться їхні очі – так дивляться, немов уперше слухають людський голос. Слухають і знають, що восьмого віку не буде.

Отак і баба. Як зопріле лобузиння городу. Живеться ж іще... Руки складаються до молитви... На стінах проступає давнє кров'яне узороччя. І душа не боїться тіней.

Цього літа вродило багато соняхів. Нащо вони? Але склала в клунки. Знайде хто – забере.

Баба гортає чорну спідницю в пам'яті, а спідниця зібгана у скрині. Одна пружка недобре вийшла. Та хай – вона буде підо мною.

Баба хоче ворухнути бровами, та брів уже нема – знялися та полетіли – і тепер ворушаться тільки брижі на лобі.

Годі прясти – треба спати. Баба лягає на лаву, довгу й потріскану, як мука. Складає руки на грудях і засинає. У хліві розчепірилась мертва вівця. Із прядки цнотливо звисає остання нитка...

Завтра надвечір до баби прийде молодиця Ївга – забирати роботу. І застане роботу зробленою. А баби не буде. Буде жменька попелу, розсипана по лаві, а на ньому здоровенна червона пір'їна.

Немає коментарів:

Дописати коментар