понеділок, 31 серпня 2015 р.

Корови не йдуть

Писати по свіжих слідах важкувато. Набагато легше спершу все відринути, шугнути в міське життя з його сміттєвозами, рекламами, тролейбусами, що швидко все заглушать, а потім дивитися на все здалеку – воно бачитиметься вже трохи не таким, як було насправді. Його прикриє серпанок ідилічного смутку. Той смуток трохи переставить усе місцями, створить зоровий обман, оптичну ілюзію, де вже не буде ні справжньої відстані між речами й людьми, ні запаху, ні висоти. Не буде реальних слів, реальних доторків, реальних кроків від і до. Не буде стільця, на якому сестра чистила картоплю. Ні, не стільця. От бачите. Не стільця, а ослінця – низенького, заляпаного фарбою. На ньому колись сиділа ще прабаба, і баба. А вчора сестра чистила на ньому картоплю. І можна скільки завгодно разів переписати це речення про ослінець і картоплю, але від цього не з'явиться ні правильне світло, ні тривка фактура дерева, металу, землі, колеса, в якому сестра посадила петунії.

– Вони так цвіли ціле літо. І оті, й оті. Так ти ж не приїхав. Уже поодцвітали...

Сестра говорить про одцвітання дуже буденно, обтираючи ножа об шматину, вкидаючи білу обчищену картоплину в каструлю. У неї двоє дітей – старшому вже чотирнадцять, перехідний вік, замикання в собі, пробування голосу, спротив, а молодшій уже шість – носить по двору кота, допомагає ловити курей, укидає їм через загороду лушпиння – "Курочка їстиме...". Сестрі ніколи думати про те, стільки разів у цей двір приходило одцвітання – валяло кролячі клітки, вкривало мохом шифер на хаті, перекошувало двері, губило клямки й ключі від замків, упокоювало в спориші за хвірткою пластмасових коників, обгортки від цукерок, пачки з-під цигарок, поламані окуляри. Чоловік у неї на заробітках. Вона спирається на ворота й гомонить із ним по телефону.

– Ти ж скоро вже приїдеш? Давай, бо треба десь узять слив, сей год сливового й не варила. Та чи я знаю, де?..

Усі поїхали купатись, а ми зосталися. Виносимо стіл на вулицю, під ліхтар. На столі церата в рожеві квітки. Ця сама церата була колись величезна, її клали на стіл, коли поминали дядька, а потім бабу, а потім прабабу й діда. Усе на світі так швидко в'яне, так швидко блякне й одривається, що часто тільки й устигаєш шарпнутися, подивитися вслід. А церата живе довго. Дістають її рідко, а тому квітки на ній анітрохи не поблякли. Ставимо на церату каструлю з окрошкою, миску з салатом, картоплю з тушкованим м'ясом, полуничний компот у графині. Той графин ще не забув наших мохіто, а тут, дивись, компот, і мала роздивляється як великі ягоди осідають на дно, притискає носика до скла, тепер увесь світ їй – рожевий.

– Зовсім од рук одбивається. Побалакай хоч ти з ним. Скажи, шо матері треба помагать. А то не слуха нікого.

Я кажу, що не вмію проводити виховних бесід. Непереконливо в мене виходить. Не було нагоди навчитися, та вже навряд чи й буде. Сестра зітхає, опускає руки в воду й миє почищену картоплю. Радіє, що приїхав. Крізь дим чергової цигарки дивлюся на стіл, на кролячі клітки – вони тут і були, на парник – його не було, на сітчасту загороду для курей – її теж не було. У дворі густо поріс спориш. Приємно ходити босим. Хочу щипнути шовковиці, але вже немає, відійшла.

– Яке там стадо? Вже давно нічого нема. Не ганяють. Зараз дешево дуже приймають, то ніхто не хоче держать. Нашо?
Значить, немає. Річки теж немає, до речі. Замість неї тепер – якесь болото, од якого я завжди відвертаюсь, коли проїжджаю. Значить, о восьмій вечора можна не дивитись за ворота, можна не ждати. Пізно. Ще позаторік були. Позаторік ще все було. А тепер пізно. І сестрі про це, як слід, не розкажеш. У неї двічі за день – автобус, а ще грядки, діти, кури, чоловік на заробітках, то в школу збери, то консервації закрий...

– Шо, і в Науменок нема? – все ж обережно перепитую.

– Нема, – відказує й несе картоплю в хату на плиту.

Треба частіше приїжджати, – думаю. Треба частіше цікавитись, питати. А то – усе змінилось до невпізнанного, а ти сидиш тут і не знаєш. Ти думаєш, що настане восьма вечора... але ні. На тій піщаній дорозі буде тиша. Хіба, може, ще одна бур'янина лусне й висипле насіння. А ти тут сидиш і думаєш, що от, що ось воно, те місце, де нічого не зміниться, і за бажання ти можеш їздити сюди й розкручувати свій сценарій – любов упереміш із жалем і виною, можеш ходити й дивитися на сліди від ратиць. А слідів немає. І цей світ, який десятки років жив за "коров'ячим часом", тепер живе за якимось іншим, а ти й не знаєш – яким. Ти думав же, що це ідилія, що це пасторалька, що це пісня, яку ти скільки завгодно разів можеш увімкнути й вимкнути. Ти думав, що вона, може, й крутилася для тебе.

– Катька за тобою скучила, а в неї сьогодні якісь гості, треба їх провести, і вона не зна, чи заїде до нас, чи ні...

Картинка твоя, дорогенький, погасла. Он підніми очі – через дорогу вже немає й половини дерев, на яких щоліта жили жуки-рогачі, а ви їх збирали і лякали Катьку. Підніми очі – там голе небо. Сарай виглядає, як сирота.

Картопля ще вариться. Сутеніє. І це вже геть інші сутінки. Вони вже не лягають на мене м'яко, не складають у мені все розшарпане рівненькими пружками. Тут ніде прочитати новини й удвадцяте за день побліднути. То завтра... Уранці сестра ще вкопає мені моркви, накладе помідорів і повний багажник консервації. Біля воріт, коли всі вже посідають в авто, і я скажу своє незручне, незатишне, рване "Ну шо? Пока... ми поїхали", сестра не зможе стримати сліз і заллє ними мою футболку. Усю дорогу я мовчатиму й відтягуватиму тканину на грудях – чи вже висохли?

– Приїдеш... Коли? Через два годи?..


За кілька годин поставлю банки в комірку, лотки в морозилку, пакети в кухню. Міцно зачиню двері, зварю кави й прочитаю все, що чекало на мене відучора. Гляну час на моніторі – 12.00. Але корови вже не йдуть через два потічки, не поспішають на обід – додому, додому. І мені теж уже зовсім нікуди поспішати.  

2015

Немає коментарів:

Дописати коментар