суботу, 29 серпня 2015 р.

Марина Свалова. Міфологічні маркери художнього світу Сергія Осоки


Літературний процес як складна система актів і результатів творення породжує нові й актуалізує традиційні прийоми генерування, аналізу та інтерпретації літературних артефактів. Світоглядний досвід міфу, збережений у різних формах культури, особливо яскраво виражається в художньому авторському дискурсі. У зарубіжній і національній гуманітаристиці є ґрунтовні розробки щодо проблем міфу як культурної універсалії, міфологізму та міфопоетики (праці Р. Барта, Г. Грабовича, М. Еліаде, О. Забужко, Н. Зборовської, Е. Кассірера, О. Киченка, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Строса, О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, Я. Поліщука, В. Топорова, Б. Успенського, Н. Фрая та інших дослідників). Оскільки сучасна українська література активно звертається до міфологічних моделей, перед науковцями постають нові завдання щодо вивчення традиційних способів реінкарнації міфу й оригінальних авторських прийомів трансформації міфологічного світогляду на новому історичному витку.



Саме міфологічним наповненням привертає увагу творчість полтавця Сергія Осоки – поета, прозаїка, перекладача, лауреата Міжнародного конкурсу найкращих творів молодих українських літераторів «Гранослов -2000», ІІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Голос мисливця» (2006, рукопис). Сергій Осока – автор збірок поезій: «Сьома сніжинка січня» (Київ, 2002), «Небесна падалиця» (Львів, 2015), також він веде власний блог «Голос мисливця» (http://osoka80.blogspot.com), де вповні представлений його творчий доробок.

Актуальність розвідки зумовлена тим, що творчість Сергія Осоки ще не була предметом цілісних літературознавчих студій. Метою статті є виокремлення міфологічних складників у поезії та прозі Сергія Осоки. Завдання розвідки полягають у визначенні способу актуалізації автором міфологічних образів і мотивів, аналізі провідних образних категорій (образ смерті, образи баби, села, саду (дерева), поля, хати, двору, образи рослин і тварин, містифікація побутових процесів із сільського життя).

Естетична система координат чітко визначає авторську мистецьку інтенцію: самотність, пристрасть, пошук, смирення, біль, відчуження, повернення, небуття, відродження. Ці категорії надто абстрактні і є не просто складниками художньої системи, а своєрідними смисловими «надбудовами», навколо яких чи всупереч яким автор може створювати власну художню реальність. У випадку з Сергієм Осокою маємо майстерну метафоризацію, яскраве оживлення цих абстракцій засобами художнього слова, поетичного синтаксису, шляхом асоціативно-інтонаційного компонування художніх одиниць.

Дослідники виокремлюють різні форми актуалізації міфу в літературному творі. Це використання традиційних міфологічних сюжетів і образів (інтерпретація та трансформація); створення авторського міфу; міфологічна стилізація [5]. Творчість Сергія Осоки демонструє переважно фрагментарний тип актуалізації міфу, автор оперує окремими образами, мотивами, міфологічними за походженням чи такими, що функціонують за законами міфу, проте ні образи, ні мотиви не поєднуються за допомогою власне міфологічного чіткого сюжетного стрижня. Зв’язність художнього світу забезпечують універсальні одиниці, замкнені в системі міфологічного часопростору, щоби повторюватися в різних варіаціях. До таких елементів належить образ смерті, розроблений автором у сакральній і профанній площинах із однаковою художньою ретельністю.

Смерть виступає внутрішнім «організатором» тексту, визначає його змістову структуру, тобто художній час і простір є моделлю буття самої смерті, її поступового розгортання, зникнення й повернення. Прикладом такого розгортання смерті є образ Тернової Магди з однойменного вірша, яка безперервно йде, а світ навколо існує за законами її ходи: «села кидають їй услід людей», «дівчата в степу відрізають під корінь свої коси» [1]. Магда рухається і спить, коли ж нарешті прокидається, то бачить світ незмінним і невідворотним, як вона сама: «а Магда вже прокидається / однаково й моторошно дивляться на неї / старі церкви / кланяється й падає навколішки перед нею / марна дорога додому» [1]. Образ Магди наповнюють образи іншого рівня, вони тотожні їй як центральному символу: брили, що «ворушаться в неї в кишенях», «попіл у порожньому жертовнику її рота», «прибита цвяхом до стіни» ластівка, терновий Ісус, що «стоїть поміж микол степанів і грицьків» [1].

Образ Магди – образ смерті як універсальної категорії (хоч саме слово смерть у вірші не вживається), позбавленої власного значення й самостійного призначення, вона існує, бо існує світ, який наповнює її. Її рух (дорога) – міфологічна сакральна дія, яка повторюється постійно, і в цьому полягає марність цієї дороги.

Символ смерті демонструє й «Поема про Арапайму», де Танатос утілений в образі вічної риби: «то власне продовження голосу / продовження пісні / то дим який завжди зостається / після співу / не лякайся але / то власне смерть / у великих лусках / по яких повзають перлівниці / саме такою ти колись побачиш її / але не тепер / ще не тепер» [4, 109-110].

Наступний рівень «оживлення» смерті – це вираження її через образи, що є автономними художніми одиницями. Можемо виокремити різні способи художньої актуалізації смерті, наприклад, класичний образ «смерть-осінь»: «тільки серце комусь улягає услід / утікає кудись і рятунку не просить / а його вже зове з баговиння боліт / глухо осінь зове тяжко слухає осінь» [4, 26]. Універсальність смерті присутня й в образі снігу (зими), що трансформує звичний і комфортний світ: «а потім раптом вікна потьмяніли / бджола зібрала в вузлики тепло – / то за городом змовились могили / щоб сніг ішов / щоб літа не було» [1].

Смерть утілюється й у мотивах «знання / незнання», «розуміння / нерозуміння», «мовлення / мовчання» тощо: «бо це табун бо ми йому пливем / а може то з туману нам здалося / що ми пливем – щасливі й безголосі / що плачемо неначе сміємося / й не знаємо де мертве де живе» [4, 22]. Часто в поезії Сергія Осоки мовчання й забуття дорівнюють смерті: «то хто ти й де я сам собі питання / я сир і вовна сивий виноград / сочиста солодь і терпка оскома / ожино чуєш скоро я розтану / але такою ж лишиться гора / і ти повз крик мій спрагу і судому / про мене не повідаєш нікому» [4, 28]. Ця міфологічна тотожність ліричного героя з елементами зовнішнього світу, пошук себе в рамках міфу як єдиного живого організму, де все існує за законом магічної причетності, закінчується трагедією: герой залишиться НЕвиМОВленим.

Характерним для поезії Сергія Осоки є й передчуття смерті, відповідно, автор удається до своєрідної градації, наснажує текст образами-символами, метафорами, які готують читача до сприйняття ключового образу: «кладіть сорочку на кожне слово / ой мамо мамо та що ж так скрушно / пасуться коні на барвінкове / толочать коні на безголове / а як поб’ються то на вмируще» [4, 34].

Олюднення смерті, її максимальне наближення до світу буденного – типовий прийом, який застосовує письменник. Це пряме називання смерті, коли вона веде напувати коней, одягнена, як звичайна селянка (але не ототожнюється з нею), вітається з пастушком на кладці, забирає в нього життя дотиком до рукава, котить у воду сонце, тобто вбиває день. Але найчастіше смерть утілюється в жіночих образах (актуалізація архетипу Великої Матері, означеного Н. Зборовською в контексті аналітичної психології як «панівний творчий архетип» [2, 181]).

Виразником світу потойбічного і світу звичайного сільського життя є образ баби. Автор дає бабі старосвітські імена, очевидно, підсвідомо спрямовуючи реципієнта у площину минулого, втраченого й відновленого словом. Наприклад, баба Секлета єднає світ мертвих і світ живих, символізує родову пам’ять, тобто актом свого помирання нівелює смерть: «баба наша Секлета / світиться синім сном / люди пшеницю сіють / ходять по ній поети / бабі вже все одно / руки їй груди гріють» [4, 85].

Інший варіант танатичного образу баби – Палажка, яка стоїть над усім живим, «збирає мовчки нас поміж паліччя / і місить нами поминальний хліб» [4, 97], але без неї не було б і життя, бо саме вона – його початок і кінець. Палажка – відьма, її суть – трансцендентна, тому можна зафіксувати тільки момент її поступового фізичного згасання: «та цю весну чогось Палажка хиріє / сидить щодень при чорних образах / а сю ніч нащось винесла сокиру / і потемки прорубувала дах» [4, 97].

Смерть, що несподівано нагадує про себе, утілена в образі баби Домахи, яка являється у сні чи в маренні своєму маленькому онукові, баби страшної вічною силою, від якої руйнується звична структура світу й переплітаються мертве та живе: «хлопчик тікає тікає / стерня коле його коле / вже на середині поля / де груша розсохата / чує хлопчик гуде щось гуде / дивиться / аж то віз летить по небу / а на возі сидить баба Домаха / волосся в неї розплетене / сорочка на ній порвана / сидить баба Домаха на возі / і кидає услід хлопчикові / здоровенні чорні кавуни» [4, 98].

Проза Сергія Осоки також багата на містичні образи, пов’язані зі смертю («Сім пісень до шовковиці», «Така пізня, така неможлива осінь», «За течією», «Лисиця на синьому тлі» та ін.), із-поміж яких вирізняється баба з новели «Баба пряде». Новела має своєрідний сюжет фізичного згасання старої самотньої жінки за прядкою, на перший погляд, реалістичний, виписаний лаконічними психологічними штрихами. Але звичайна фізична смерть мало цікавить автора, він поступово нарощує нові смисли, занурюючи реципієнта в містично-міфологічну площину. Кожен образ і кожна дія в новелі мають подвійне значення, від прядіння (побутова, але виснажлива жіноча робота й символічне тривання нитки життя) до фізичної смерті. Сама ж баба, яка пряде, – символ хаосу й космосу, символ смерті й постійного оновлення світу.

Автор майстерно звужує хронотоп, у якому смерть проявляється крок за кроком, через портретні характеристики, несподівані символи, деталі інтер’єру, хатнє начиння тощо. Згасання є вже в самій бабиній дії прядіння-світотворення, якій апріорі немає ні кінця, ні початку: «Жито осипається, половіє, горне сірий рушник набік, ворушить вусами квітки. А баба пряде. Утирає сонце, яке чогось набігло на щоку та прилипло, немов лушпина від гарбузового насіння. Втирає сонце. Пряде сонце. Пряде довго. Вицвілі очі поволі блукають по нитках, лишаючи за собою довгі поламані тіні» [1].

Баба вже позбавлена звичайного, «побутового» мовлення, вона – носій  універсального знання про  те, як «усім на світі одвіку хочеться спати» [1], та вона може тільки співати й піснею кликати захід сонця. Баба – стара, але вічна, замкнена у просторі своєї хати, майже відсутня, але присутня скрізь, вона пов’язує всі речі, імена й живі істоти в єдину систему: «Пряде й розчиняється в тому прядиві, пряде, й пір'я з неї сиплеться – займається здоровими цурками і зразу гасне. Пряде – і стіни стікають у сіни, мов сіно ворушить корова рогом. Цінна корова. Червона. Червова. Рогата. Підступна і м’яка – м’який живіт і повне вим’я. У неї пружне молоко, що пахне зимою й колядниками» [1].

Баба поступово втрачає фізичні характеристики, знеособлюється, не бачить себе в дзеркалі. Але смерть загострює її внутрішній зір, вона бачить, що «на стінах проступає давнє кров’яне узороччя» [1] – символ крові роду, крові народження і крові вмирання, який прочитати може тільки баба, забравши цю таємницю з собою в засвіти.

Баба має чітко визначений вік звичайного сільського життя, яке вимірюється роботою, триває саме завдяки роботі: «Вона ще в силі вилізти на горище й порахувати сім вінків цибулі, як ті сім віків, що вона прожила: один – у череві, один – у колисці, один – у піску, один – коло груші, один – у любові, один – у тузі, а один – проти неба» [1]. Знає вона й те, що не буде восьмого віку, тому припиняє прясти, лягає спати, засинає, склавши руки на грудях. Разом із бабою помирає у хліву й вівця, тому більше не буде ні вовни, ні ниток.

Образ баби – універсальний, навколо нього вибудовується ціла система «кодів», а розшифрувати їх читач має самостійно: це й червона пір’їна, яка залишилася після баби на лаві разом зі жменею попелу, і зозуляста курка, що її баба має встигнути погодувати, аби та знесла останнє золоте яйце (модель нового світу), а потім злетіла на цямрину криниці, заснула й утопилася в ній, як колись утопилася стара зозуля, «хитра й велика, як церква» [1]. Ці символи не потребують однозначного потрактування, адже невідомо, чи встигла баба погодувати курку, чи встигла дати початок новому світові, обірвавши свою нитку, можемо з певністю засвідчити тільки міфологічний синтез реального й містичного, який, очевидно, і є основним художнім завданням автора.

Вітаїстична сила смерті у творчості Сергія Осоки  ‒ цікавий естетичний парадокс. Його ліричний герой часто перебуває у стані емоційної напруги, і передчуття смерті чи «зіткнення» з нею провокують новий вибух енергії, який забезпечує катарсис. Ліричний герой почасти переживає процес «очищення смертю», втрату власної сутності задля сутності вищої (наприклад, шлях наближення до трансцендентного образу Мадонни через втрату себе): «Впусти Її – у свій ослаблий тон, / у перемерзлу прозелень суглобів, / в журбу і страх, в несилу і випробу / хай ллється кармазиновий потоп. / І ти узрієш із пітьми, із гробу / всього себе в пелюстяній утробі – / того, який без Неї ще ніхто…»  [4, 44].

Художній світ Сергія Осоки – міфологічний за внутрішньою організацією, про що свідчать і спосіб «зчеплення» художніх одиниць, і багатоплановість метафор, і взаємозв’язок мотивів. Світ, у якому перебуває ліричний герой, функціонує за законами універсальної метафори, тому важко (та й чи потрібно) ділити його на окремі складники:  «ми стоятимемо поза своїми тінями / поза вільхами і духами на всі галяви / ми побачимо щезання землі / хвилі часу нас битимуть по щоках / і накосять вітру / щоби пересіяти кожну стежку до волосини / щоб голова твоя оздоблена осінню / не шукала того освітлення / де сприсає невагома гілка / і стає рівна всевишній руці» [4, 8].

Отже, письменник інтерпретує міфологічний матеріал у новому художньому контексті, не трансформує, не пародіює його, а зберігає міцні зв’язки з первісним світовідчуттям.

Потужним міфологічним маркером у поезії та прозі Сергія Осоки є образ села – складне архетипно-міфологемне утворення, площина часу й простору, куди автор повертає реципієнта як до втраченого «раю»: «село ласкаве там червоні лиця / на кухвайках там сиві рукави / а ми хто ми розкаяні провидці / чи може ми заблукані волхви» [4, 95]. Село «розпадається» на багато дрібніших образних утворень, доростає до рівня міфу як культурної універсалії, воно визначає буття всіх художніх одиниць і зв’язків між ними, користується власною мовою (діалектизми, просторічні слова, архаїзми тощо), воно тотожне саме собі, і порушити цю тотожність не може навіть автор. Виділимо кілька рівнів представлення образу села.

1. Топоси, рослинний і тваринний світ. Характерними для творчості Сергія Осоки є топос саду. Його архетипно-міфологемний характер розкривається по-різному: від цілісного розуміння саду як певного простору до окремого дерева як його частини. Сад ‒ це міфологічна площина, обмін смислами, культурним досвідом попередніх епох із читачем: «у саду гесперид / я знав що ти любиш мене / але сама твоя глибина / і твого плаття пісня / більше мене не знають» [1] або: «я не прийду не руш мене / я зараз давній і непевний / мені випростується з вени / гілля божественних пісней» [4, 29]. Образ дерева також набуває сакрального значення, хоч воно не завжди може бути деревом «окультуреним», садовим. Так, ліричний герой Сергія Осоки пливе «крізь яблуню що світить» [4, 27], а Бог порівнюється з дубом і «слова нечуті і не ті / роями випускає з дупел» [4, 29].

Цікавим є образ поля – міфологічно-лірична площина, у якій розчиняється герой: «де вижаті поля / тебе до себе приймуть / півоберту – на гнів / півоберту – на гріх / душа як немовля / розплачеться в обіймах / і не захоче слів / бо знає все без них» [1]. Іноді образ поля подається більш чуттєво (як рілля, земля, що плодоносить, жінка) і, відповідно, теж вимагає розчинення, зникнення героя: «й коли ми із поля побачимо стежку і другу / як вітер пом’якне і шкірі захочеться вітру / нас птаство розбудить і хмару простеле над нами / ми хмарою навзнак укриємо стомлені ноги / несила підійде із нашого серця напитись / ми будемо їй ми зостанемось між полинами / водою травою грудками з-під чорного плуга» [4, 32].

Рослини і тварини (ожина, шовковиця, терен, полин, любисток, корова, коза, ягниця, кінь, віл) часто набувають у художньому світі Сергія Осоки сакрально-тотемного чи символічного значення, їхні образи вимальовуються чітко й колоритно, вони олюднені відповідно до міфологічного світосприйняття (а заголовки деяких новел прямо вказують на це: «Параска, коровина мати», «Баба з козами», «Сім пісень до шовковиці»).

2. Процеси. Оскільки міф – це дія, обряд, ритуал, продовження священного в буденному через постійну повторюваність, ліричний герой  часто бере участь чи перебуває в контексті процесів, пов’язаних із сільським життям: порання на городі, риболовля, водіння коней на водопій, приготування певних страв тощо. Ці буденні дії містифікуються, часто співвідносяться з природними стихіями. Наприклад, архетип води актуалізується через образ щуки (відповідно, риболовля – це своєрідна позачасова містерія): «Жирує щука. Міниться вода, / а голий час далеко в човні мерзне, / і гонять бриж його криваві весла, / стихаючи незмисно у слідах / утоплених, загублених, усіх, / кому навіки суджено зостатись / у невідомих водяних кагатах, / де голий час крижинкою затих» [4, 94]. Синтез водяної та небесної площин помічаємо в такому уривку: «я спати ляжу і мені присниться / тонкої річки потаємна затінь / де з лепехою причаївся місяць / і вкинув зірку в мій порожній ятір» [4, 89]. Мотив «полювання на рибу» та архетип води яскраво представлені й у прозі (новели «Ятері, «Максим», «За течією»). А процес квашення помідорів як містичне дійство зі скрупульозною реалістичністю описаний у «Баладі про квашені помідори».

3. Освоєний простір (двір, хата). Чи не найповніше взаємозалежність буденного й сакрального демонструють образи двору (й усіх предметів, які пов’язані з ним) та хати з усім «внутрішнім» начинням. І двір, і хата – частини втраченого «раю», ідеального світу міфологічної гармонії людини зі створеним нею простором, до якого героєві залишилося тільки прагнути: «приходьте до мене коли я вернуся з вирію / будемо купати хату а тоді розчешемо / будемо голубити стару солому з остюками / яка торік колола ноги а тепер лоскоче» [4, 83].  Символічними стають окремі частини хати чи двору: «Ба навіть там, де вже не можна бути, / де вже немає вікон і дверей, / лисицею прикинулась цикута – / іржаве серце кігтиком дере...» [1].  Тут бачимо розрив міфологічної реальності, зникнення поза- та безчасовості, власне, увесь міфосвіт Сергія Осоки – то радше минуле, ніж реальне, міф, змінений під впливом лінійного часу, міф, у якому насправді вічна тільки пам’ять.

Отже, можемо визначити основні функції художнього міфу Сергія Осоки відповідно до аспектів міфу, окреслених М. Еліаде: міф є сказанням абсолютно істинним і сакральним, міф завжди стосується творення, пізнаючи міф, людина пізнає походження речей ритуально чи обрядово, міф «проживається» аудиторією, яка захоплена священністю тих подій, які реактуалізуються [6]. Герой Сергія Осоки створює власний міф через інтерпретацію й сакралізацію архетипно-міфологемних констант смерті, жіночих образів, села, рослин, тварин, природних стихій, предметів побуту та побутових процесів, щоразу «переживаючи» кожну міфологічну одиницю. Інтерпретуючи міфологічні образи й мотиви, автор створює художній світ, який функціонує за загальними законами міфу (циклічність, синтетичність, містична співпричетність речей, явищ, процесів тощо), але його герой – маргінальний, він перебуває на межі циклічного й лінійного часів, зв’язок між якими йому допомагає тримати тільки пам’ять.

Список використаних джерел
1. Голос мисливця : блог Сергія Осоки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://osoka80.blogspot.com.
2. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство : посібник / Н.В. Зборовська. – К. : «Академвидав», 2003.
3. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / Е.М. Мелетинский. – М. : Издательская фирма «Восточная литература» РАН, Школа «Языки русской культуры», 1995.
4. Осока Сергій Небесна падалиця : поезія / Сергій Осока. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2015.
5. Турган О.Д. До проблеми шляхів міфологізації літератури [Електронний ресурс] / Турган О.Д. – Режим доступу : http://web.znu.edu.ua/herald/issues/archive/articles/2179.pdf.
6. Элиаде М. Аспекты мифа [Электронный ресурс] / М. Элиаде. – Режим доступа : http://knigosite.ru/read/27826-aspekty-mifa-eliade-mircha.html.

Немає коментарів:

Дописати коментар