Найперше вересня у світі

Уже ждали-ждали – весь день, із самого рання. Пожитки мої нехитрі в торбу зібрали, банку молока обідішнього – туди ж. Дивитися на торбу тоскно. Бродити по двору, виходити на город – ще гірше. Картопля то вже викопана, цибуля вибрана, зате ж кріп – це горе якесь, а не рослина. У червні він який був? Зелений, дрібненький, пахнув радісно, баба його на вареники кришила. А тепер? Жовтий і мов аж руки ламає, осипається.

Прабаба з самого ранку заводила:

– Ти ж дивись, як схочеться тобі на вроці… то ти ж не терпи! А піднімай руку й кажи вчителші – чи можна в отхоже?

Дядько додає:

– Ну шо, матрос? Кончилась твоя слобода! Тепер як запряжуть тебе – і вйо! На десять год. Геть… Як згадаю, так волос диба, їй бо!

– Ану не підпрягайся! Диви який! То ти щоденник у клуню ховав, бо самі двойки… а Серьожка ловко вчитиметься? Так, Серьожка?

Та наче я знаю! Мені взагалі невідомо, нащо та школа здалася. Чого я туди піду? З якого дива? Та ще й мати казала, що туди треба щодня в прасованому йти, і черевики кремом мазати. А мені так у прасованому погано, такі непереливки, що так би й вискочив із нього.

На двір уже лягають сутінки. Хмарні, темно-сині. Вітер здіймається, хляпає дверима літньої кухні. Я вже сиджу там у куточку – з вузликом, як арештант. Жду. Кури надворі ходять, похнюпившись, схиливши гребені. Дід із гуркотом затуляє на ніч колодязь лядою. Тривожно на ворота поглядає, тоді – на годинник. Баба ставить на стіл смажену картоплю:

– Іди, синок, їж та лягай спать. Завтра видно буде…

Усередині мене ворушиться надія. Після бабиних слів вона кріпне, розростається, як ота єдина жоржина, обставлена дротовою загорожею од курей. А раптом мати передумала? Раптом мене не оддадуть у ту школу? Ну може ж таке бути? Або, якщо й оддадуть, то на той рік? Або на ген той? Або, може, школа в пожежі згоріла, гасили – не погасили. І мати думає: чого я по нього їхатиму, не на згарищі ж він учитиметься…

Але щойно я радісно зачерпую ложкою їжу, біля воріт спиняється авто. Ну – все. Тепер це вже точно все. Кінець. Титри. Чорний екран.

Мати не заходить у двір, а забігає:

– Давай-давай! Бігом! Ще портфель збирать! Дома їстимеш!

Яєшня хляпає назад у тарілку. Ех…

– Алла, давай я айстр наріжу, он диви які гарні! Тільки два дні як зацвіли. Замотаю в целохван. Хай понесе вчительці.

– Та якраз! Які там айстри?! Я по рози з утра їздила аж у Миргород! Дитина первий раз іде!

– Ну давай, матрос! Не ти перший, не ти послідній!

Червоні жигулі швидко пролітають село – верба, синій дах сусідської хати, потічок, вигін, болітце, дамба, річка, глід, луг – а, здається, все життя мелькає перед очима. У зворотному напрямку. Накрапає дощ. Я сиджу на задньому сидінні з торбою. Мати на мене – жодної уваги. Говорить із водієм і його жінкою про те, які гарні сорочки прислав мені дядя Гриша з Таллінна, який темно-синій портфель, які ручки й зошити.

– Прибалтика! Трикотаж такий, Люба, шо очей не одведеш. Не хуже гедеер! Я цілий вечір учора роздивлялась. Усі строчечки рівненькі, а в нас як пошиють…

У під’їзді пахне фаршированим перцем і консервацією. Мої кроки відлунюють так голосно, що, мабуть, їх чути аж там, коло річки, де комарі рояться, коло воріт, куди корова заходить… Просто біля порога стоїть відро з помідорами. Ненавиджу бачити сільські помідори в квартирі. Так і хочеться буцнути відро ногою. Але я, звичайно, не буцаю.

У хаті на журнальному столику сидять два ведмедики – більший і менший. В одного стрічечка синя картата, а в другого – зелена. Коло них сидить сестра. Стереже.

– О, ведмедики які! – підбігаю й хапаю більшого.

– Он твої ведмедики! – показує мати пальцем на великий стіл, куди купою звалене шкільне причандалля.

– Он твої ведмедики! – вторить їй сестра. Їй добре. Їй п’ять років…

Після «мильно-рильних» процедур мати підводить мене за руку до столу. Бо сам я не дуже-то хочу йти туди… Мою увагу привертає пенал. Він відкривається, якщо натиснути на блискучу кнопочку. А зачиняти треба вже рукою. А тоді знов – на кнопочку. Ну, з таким пеналом ще можна й піти в ту школу. Хоч спробувати.

– А як мою вчительку звать? – питаю невпевнено.

– Тетяна Батьковна! – озивається тато з-під газети.

– Вчи, вчи дитину! Та він завтра возьме й ляпне, позор отакий! Не слухай, синок, учительку звать Любов Миколаївна… дуже хороша вчителька… іди сюди, рубашку поміряєм.

Після тортур із мірянням, обмацуванням, поправлянням і прицмокуванням – Ай! Зразу видно, шо не в нас шите! Бесподобне! Віта, піди гукни тьотю Вєру, хай подивиться! – мене чекає вечеря. Я від хвилювання нічого не їм, тільки скоса поглядаю на червоні троянди, які мокнуть у величезній мисці впереміш із гілочками аспарагусу. Дивлюсь, які вони розкішні, з самісінького Миргорода, майже заморські, за гроші куплені, і мені стає до лоскоту в горлі шкода бабу з її безхитрісними айстрами. От чогось так шкода стає, що не продихнути. І світло в кухні чуже, масне, як у погребі. І сорочки ті кляті, ті випрасувані, мати вже вивісила на дверцята шафи, мало не поцілувавши кожну – вона так і не вирішила, у якій мені завтра йти…

…Школа стрічає мене тупотінням ніг, ударами портфелів по спині, брязкотом ложок і дзенькотом склянок у їдальні. Учителька Любов Миколаївна – красива, як фея, і ласкава, як сонце, зупиняє нас серед коридору й показує на транспарант із наклеєними літерами:

– Через півроку, діти, ви вже зможете прочитати, що тут написано!

– Реформа школи – справа всенародна! – випалюю я, хоч останнє слово мені дається все ж важкувато.

Любов Миколаївна рясно хвалить мене, гладить по голові, а тоді веде всіх у клас і розсаджує за парти. На дошці – білий паперовий голуб і надпис «Миру – мир». Дуже простий надпис, тому я читаю його навпаки: «Рим – урим».

Останнім до класу забігає маленький хлопчик, нерішуче спиняється, червоніє, а тоді тицяє Любові Миколаївні букет кольорових айстр, перехоплених унизу звичайною газетою.

Учителька кладе айстри на підвіконня, до інших квітів. А мої миргородські троянди стоять у високій вазі на столі. Учителька говорить про нас і про дітей усього світу, що всі за мир, що всі дружні й раптом що – зразу беруться за руки. А я, здається, її не чую, бо комірець натер мені шию. Бо за партою треба сидіти рівно. Бо бутерброд із ковбасою ждатиме мене аж до перерви, а на уроці їсти не можна. Бо все це доведеться терпіти десять років. Бо айстри нічим не гірші троянд – і від цього в горлі такий клубок, що не продихнути…  

2019