понеділок, 20 лютого 2012 р.

Дівчина в сукні кольору молока


Дівчино, дівчино в сукні кольору молока, з аристократичним вузлом волосся, в разочку білого коралового намиста та з милою сумочкою під пахвою. Дівчино, дівчино, як повільно, як розмірено п’єш ти свою каву без цукру, як тихо кладеш ложечку на блюдце… А як граційно ти схиляєш набік своє личко, опускаєш вії і стискаєш вуста. Тобі так хочеться розповісти про своє горе, тобі здається, що саме я тебе зрозумію. Я вже знаю, що він піднявся на металобрухті, а зараз має невеличкий завод. Знаю, що він не любить тебе, а ти не любиш його. Що ти наче соромишся своїх статків і завжди відпускаєш водія за два квартали од роботи. Що ти ніколи не вдягаєш на роботу шуби і прикрас. Що ти навіть двічі пробувала обідати в їдальні. І як тобі тоскно, і як тобі самотньо у твоїй осоружній клітці. А не тікаєш тому, що звикла, бо до хорошого завжди швидко звикається, і ти слабка, ні, ти безсила, і осоружна сама собі. І ти картаєш себе, ти себе караєш, і ненавидиш, і стомлюєшся од цього, і починаєш знову. Ти вже сотні разів проходила це коло, проходила з болем і задоволенням. Красива пещена жінка, дівчина, яка стомилася од самої себе, і стомлюватися стомилася, і жаліти себе теж. А мені тебе зовсім, чуєш, зовсім не жаль. Бо коли я дивлюсь на твоє обличчя, помірно пофарбовані губи, опущені вії, під якими ховаються зовсім порожні очі, я чомусь бачу не тебе, а іншу жінку, яка мешкала на самому дні життя, і якій ніколи, чуєш, ніколи, жодного разу не випало відчути втому од власної втоми…

А все тому, що голова колгоспу списав на неї двох корів, які померли в її чергування. І та Дуська мала за тих корів сплатити, тобто – попрацювати рік без зарплати. Ні-ні, дурненька, це були не двадцяті і не тридцяті, тоді за таке могли і в Сибір загнати. Це були дев’яності. Що? Ти співчуваєш? Аякже, звісно. Я певний, що якби це було зараз, ти б їй дала грошей, і ще раз грошей. Це дало б тобі ще більше сил для твоєї вселенської втоми. Одне я знаю точно – у кав’ярню ти б її не запросила, та й випити у неї вдома бодай склянку води погидувала б. Я розумію. Нікому не подобається опускатися на самісіньке дно життя. Там незатишно. А всі бояться почуватися незатишно. Твоя ніжна натура не витримає тієї естетики – заяложені алюмінієві кухлі з прилиплими до дна крихтами, миски з засохлою їжею. І запах. Я навіть не буду зараз про нього. Там є діти. Троє. Двох із них довелося віддати в інтернат, тимчасово, поки віддасться борг за корів. Але вони приїжджають на вихідні. Тягають скибки з величезної пласкої чорної хлібини, вмочають у воду, а тоді в цукор. Несуть у кімнату, на ліжко. Їдять і сміються, залишаючи на простирадлах липкі сліди. Катя спокійна і любить читати, бере книжки з бібліотеки. Сашко малює. А Грицько, найменший, трохи нервовий. Ні, якщо казати правду, то він істеричний і в нього анурез. Кілька днів тому він прищемив дверима собі пальця, той палець почорнів і нариває. Дуська скоро прийде з роботи і мочитиме того пальця в гарячій солоній воді, а Грицько кричатиме так, що буде чути на перший поверх. Тій Дусьці ще немає й сорока. І сама вона каже, що „з тилу” їй ще дають вісімнадцять. Вона бреше. Хіба що божевільний дасть вісімнадцять висохлій зігнутій прогонистій і жилавій як колгоспна коняка бабі з погано зафарбованими шматками сивини на стрижці. Іноді вона вдягає біле плаття з якогось штучного шовку, пластмасові огидні сережки у вигляді листочків, і шкарбани, які колись були білими босоніжками. Накручує на папірці оту мочалку, яка не тримається купи, фарбує губи буряковою помадою – відновлення рис обличчя по черепу… Чому, питаєш? Та тому, що, розумієш, у неї вже немає ніяких губ і фарбувати нічого. А що? Та дві синюваті смужки. І почувається красунею! У неї є кума Нінка, заодно й колега по фермі. І в них є навіть коханці. Уяви! Фуражири, різноробочі, безробітні. Дітей подіти нікуди, от вони й улаштовують свої романтичні побачення в кухні, за скляними дверима. П’ють горілку, розказують масні анекдоти, і злягаються на розстеленому матрасі, попарно… Сама Дуська дитбудинівська, виховувалась у глухі радянські часи, в неї навіть ніколи не було справжніх жіночих мрій. Тільки – про світлий шлях до комунізму. Принаймні частково мрія збулася. Вони ще не живуть комуною, але вже трахаються. І чхати, що Катька в сорокаградусний мороз у школу в кедах ходить. Шкарпеток побільше одягти і можна перебігати. Уявляєш? Моя мати теж не уявляла. Сиділа і нервово курила біля вікна. Тоді знову сиділа курила. Тоді звернулася до стелі з запитанням „У чому ж та Катя завтра в школу піде…”, зітхнула, і витягла з антресолей чоботи моєї сестри. Другу пару. Дуська подякувала так голосно, ніби проскандувала „Пролетарі всіх країн…!” Для неї це теж був, певною мірою, комунізм. Люди повинні ділитися. А колись моя мати спекла яблучного штруделя. Такого ніжного-ніжного, що танув у роті і мав вигляд точнісінько як з книжки. „На, понеси”. Я поніс. З’їли й подякували. І передали зустрічного гостинця. То було якесь чорне печиво без цукру, замішане на варенні з чорноплодної горобини. Звичайно, що вдома в нас його ніхто не їв, бо в рот не лізло. Ним давився я – з чаєм, водою, чим завгодно. Але викинути я його не міг, для мене це означало – образити ту жінку… Не знаю, як вони зараз там живуть. Повиходили заміж, певно. Поженилися. І поприносили залишки тих гнилих вітрів у свої родини. І ходять вони вночі по хаті, і посилають усім страшні сни. Чому, питаєш? Та тому, що минуле нікуди не дівається. Воно завжди з нами. І спати лягає в нас у головах.

Ти почуваєшся винною? Насправді не треба. Це я більше не тобі розказую, а собі. Ніби хочу загатити клоччям прірву. Кидаю в неї все, що під руку втрапить, а воно щезає там, і щезає. Я знаю, загатити її можна, тільки повністю стрибнувши туди, з головою. Напівміри ніякі не поможуть, вона все зжере. Та, зрештою, і мене зжере, якщо стрибну, але принаймні – не буде місця для гризот, що чогось не зробив, що міг би зробити. Чого ти дивишся так? Я такий самий, як і ти. Я не стрибнув. Я стояв на краю і кидав шматки тим, хто там борсався. Чесно, їх було багато. Часом родичі мене звинувачували в тому, що я несповна розуму, не можу заводити собі нормальних друзів, мені потрібні лише всякі покидьки.

Райка, Раїска, Раїса Іванівна була головним покидьком у моєму житті. Кінчена алгоголічка, з таким же чоловіком і двома доньками-близнючками. Я крав їжу, одяг і все, що потрапляло під руки, з дому, і носив їм. Та родина, як пекельна машина, переробляла все те з шаленою швидкістю – їжу кришила, ламала і поглинала, одяг носила, бруднила і рвала, і перетворювала в ганчір’я за лічені секунди. Саме тоді, буваючи в них, я зрозумів дуже просту істину: відсутність горілки набагато гірша за саму горілку. А ще гірше, коли п’яний хтось один, а другий тверезий. Тоді Василь б’є Райку, виганяє з хати, тягає за патли, жбурляє в неї вазонки з квітами, сокири, ножі. Десятирічні дівчата лежать і дивляться на це такими байдужими очима, буцім не відбувається не те що нічого особливого, а взагалі – нічого. Вони звикли. Вони завжди тримають ніс по вітру і завжди знають, на чиєму боці варто бути в той чи інший момент. Коли – надавати носаків матері, коли – врізати батькові дровиною під ребра. Але якщо це подружжя пило разом, і випило достатньо – у хаті мир і тишина. Райка розказує історії з свого життя, освічуючи цигаркою величезний синець під оком. У хаті немає світла, а якби було, то можна було б побачити, як її, п’яну, вчора підстригли донечки – півголови з волоссям, а друга половина – лиса. Василь спить, і це добре, бо даром зв’язного мовлення він не володіє. Лише матюки і службові частини мови. Дівчата грають у карти і теж курять. А що? Кого їм тут соромитись? Райка жебонить під носа, але я прислухаюся… Як жила вона з першим чоловіком на „западенщині”, він був директором будівельного підприємства, вона – завідуючою в їдальні. І було в них двоє дітей. І великий будинок. І гроші. І відпочивати в Крим їздили. Аж поки той чоловік не спутався з продавщицею. Розлучився з Райкою, навіть батьківських прав її позбавили, такі зв’язки мав. І хотіла вона смерті, сіла на мотоцикл і вирішила стрибнути з мосту в річку, де внизу були бетонні плити. Та не змогла. Спинилася коло циганів, вони налили їй вина і пригостили цигарками „Ява”… У хаті темно-темно, тільки жаринки блимають з усіх кутків та пахне борщем із самої капусти, сирими дровами та буряком, якого натягали з покинутого поля „на пропой”. Благодать…  Може прийти Вєрка, Василева мати. То теж  тварина ще та. Наробить лементу, повипиває залишки горілки, якщо вони є, та й вискочить у вікно. Заходить у двері, а виходить з вікна. Причому – сама, добровільно, ніхто її не вигонить. Боса і без пальта. Весь той одяг треба викинути за нею вслід. Вона хвилин за десять, як змерзне, вернеться і позбирає. Може ще побити вікно, але то таке – мама є мама. Отак і сидимо там, хто спить, хто в карти грає, горить ганчірка, вмочена в олію… Благодать. Не знаю вже, чого вона мені була така близька, та Райка. Вочевидь тому, що таки була вона хорошою людиною. Без дурної бравади і пускання пилюки в очі… Замерзла вона на ганку, на лавочці, промозклою грудневою ніччю. Вигнали її дівчата з хати, думали, що піде до сусідки, а вона лягла та й заснула. Набридло їй уже по сусідах ходити. Василь упав з горища і розбився на смерть. Одна з близнючок – Нінка – теж померла. У вісмнадцять років од туберкульозу й цирозу печінки. На момент смерті важила 25 кг. Друга сестра – Ірка – вийшла заміж за якогось колишнього зека, і живе в сім’ї, такій самій, як батьківська, все ж повторюється. А хата їхня стоїть, не розвалилася. І коли приїжджаю до діда, проходжу повз неї. Дивлюсь на ті чорні вікна, і розумію, що ніщо нікуди не поділося з мого життя. І досі воно отут, коло мене. Так само як і почуття вини, що не зміг нічим помогти. І не витяг нікого з ями, і сам не стрибнув до них.

Ось тому я такий байдужий до твоєї біди, дівчинко в сукні кольору молока…

Немає коментарів:

Дописати коментар