* * * *

Того, хто ждав, і хто позбувся тями,

кому прийшовся світ не по нозі,

важкими пересохлими губами

зовуть зі сну старі колодязі.

Ба навіть там, де вже не можна бути,

де вже немає вікон і дверей,

лисицею прикинулась цикута –

іржаве серце кігтиком дере...

Бо всі, хто був, і хто тебе покинув –

тепер прозора непорушна гладь.

Лиш дві черешні – Настя й Катерина

шепочуться,

сміються

і тремтять...