Солена риба пахла так гостро, що їй, закутаній до самого підборіддя в грубу
ряднину, з добре збитою подушкою під потилицею, заснути було ніяк. Страви давно
вже стояли на столі, прикриті, а знадвору долинав голосний дитячий лемент –
так, мов якась мала дівчинка чи то бавиться з псом, чи втікає од нього. Ногам
було тепло, голові м’яко, повіки самі собою склеплялися, їх не тривожила свічка,
залишена коло вечері – щоб як зайде в хату, об віщось не спіткнувся, не зачепив
чогось, не звалив, не вдарився б. Ото зайде – і її збудить, скаже «та ти тут
наготувала на десять косарів, ану злазь, та повечеряєм». Або нічого не скаже, а
тільки подивиться. Він так же ж дивиться… І вона злізе вниз, притьма
виплутавшись із шмаття, роздмухає вогонь у челюстях, щось пересуне, щось
переставить, аби йому було зручніше сидіти. Дрімота з неї злетить, натомість
обізветься вечірній голод і легкий дріж. Він гепне кожухом об піл, обтрусить
шапку, сяде скидати чоботи й розмотувати онучі, весь гладенький, свіжий, мов
кіт, на якому шерсть ще не встигла поблякнути і скуйовдитися від хатнього
тепла, трохи чужий кіт, що поки тільки роззирається на все та обнюхує. А тоді
повагом підніметься, майже діставши маківкою сволока, і піде до столу, а там
уже всього багато накладено та наставлено, і все доладне, зугарне, не тільки
їсти добре, а й дивитися гарне. І риба солена, наловлена ним з ополонки, пахне
та блищить.
Зірка за шибою поки одненька, та якщо лежати довго, час од часу зиркаючи
туди, то бачитимеш, як їх стає більше, як вони ряхтять, манесенькі, колючі, на
глухому синьому тлі, а до них дістає і собачий лемент, і дитячі крики, і співи,
і дим із димарів, і навіть гостре тріскання криги на річці од морозу. Так
затишно спросоння розглядати ту зірку, лише краєм ока, ледь повертаючись до
шиби, яка розтала була на вечір, а це знову починає примерзати знизу. Сніг
відтінює зірку, синява відтінює дитячі сліди, собаки подекуди зубами гризуть
тишу, але обережно, потроху, бо холодно. Оце би ніколи не злазити звідси,
подушка належана, ніколи-ніколи, кожна шпарина береже тепло, стеля нависає
низько, оце б уже нікуди. Усе зсуває
тебе, спихає, відносить туди, де немає ні важенних відер, ні в’язанок соломи,
ні буряка, який узимку до крові обдирає пальці, ні голодних очей худоби.
Зірки в шибці скоро буде вже не знати – вона підніметься ген-ген над
тинами, над димарями, над грушами, яблунями й вишнями, провіщатиме щось празникове,
врочисте, про що батюшка в церкві читає з книжки, чого їм самим зроду не
осягнути куцим своїм розумом. Христос народився і звільнив на кілька день,
дозволив лежати, склавши руки вздовж тіла. Заснути б оце, щоб прокинутися зразу
ж, як він зайде, але клята солена риба пахне так прикро, що нікуди не втечеш.
Кутя така солодка, в узварі сей год навіть груші є, і цукру поклала як слід, не
жаліла, аби ж тільки для себе, а то для нього, вони ж недавно побралися, і
вареники пісні, і гриби, і пампушки, руку трохи впекла, палець у холодній воді
мочила, нащо заміж ішла за його, кучерявого, посагу за нею повен двір нагнали,
корову, чотири кози, овець семеро, курей, а ще полотна, два намиста з дукачами,
сорочок скількись там, грошей. Мовчи, соне, і без тебе важко, мовчи…
Свічка тріщить, у миснику шарудить щось, коли б не миша, кіт зверху на неї
дивиться, гілки в шибу стукають здорові та лапаті. Піч уже не гомонить, упріла
й замовкла, тільки свічка жаліється на щось перед тим, як лягти впоперек миски
й погаснути. Оце завжди так передніч, усе на якусь мить спиняється, все западає
кудись, заникає, така тиша стає, волосина лусне – і то чутно, тіні на стінах волохаті
та темні, ворушаться, руки тягнуть, роти розтуляють, чи жаліються на когось, чи
лають, чи вхопити хочуть, а не зачини дверей – то хтозна хто зайде. Можна би
злізти, запалити ще одну свічку, винести геть рибу, передивитися – може, на
столі щось не так стоїть, переставити, перетрусити торочки на обрусі, витерти
лутку, щоб не текло з вікна на лаву. Та чи ж, Господи, не знайдеться чого
зробити молодій господині на святвечір? І в хаті одразу стане звичайно. Але
злазити важко. Сон наліг, обкрутив здоровенними м’якими ретязями, приважив до
печі, не відпустить тепер нізащо. Давить її, давить, не кляне, а заколисує,
нащо ти, дівко, мовляв, заміж ішла? За кого, за якого, за такого, в нього ж і
батько, дивися, Охрім, розбишака, гультіпака, убитий хтозна де й нащо, до людей
наймався за копійки, свого не було нічого, пив як не в себе, волоцюга,
ледацюга. А мати слідом – збожеволіла й пішла світ за очі. Чи в шуми зайшла, чи
в провалля. Нема. Хіба він тобі був підхідній? Хіба такий тобі треба? А люди?
Мовчи, соне, мовчи, осоружний, не
балакай до мене, не балакай про нього, не налягай, клятий, я його люблю, більш
як тебе, більш як себе. Мати теж лаяла, казала – пропадеш, батько за реміняку
хапався, тікати доводилось – до хрещеної, ночувати в неї, ховатись, мовчи,
соне, а то злізу та запалю свічку, знатимеш! Зустріла ото його тоді, на
досвітках, і після того вже мов пряла, а мов і не пряла, бо як у бісового
батька прястимеш, як на тебе з очей і сніг сіється, і дощ прискає, і огонь
груди обдає. Мовчи, соне, ти не знаєш тих обіймів, тієї лихоманки, тієї
пропасниці, він тебе руками обгорнув, а тобі так, як у жлукті, мов тебе товче
хто, тіпає, мов стоїш гола серед поля осінньої ночі, і ні тобі стеблиночки, щоб
затулитися, тільки вити, стояти і вити, як вовк. Аж не пускали батьки, два
тижні в гарячці лежала – думали, вмре. Знахарку приводили, вже батюшку хотіли,
а тоді тато плюнули та й сказали: «Хай бере тебе, хай його займа займе! Лучче б
уже чорт тебе брав!» Ожила, за день личко мов води напилося, а ти, соне, що ти
знаєш? Мовчи.
Весілля на другу пречисту справили, людей було багато, короваю дурні баби
не допекли, глевкий вдався, ще й діти пальцями подовбали, грошей шукали,
недогляд такий, а спали в коморі, вдвох же, стріха драна, як решето, дихнеш –
пара з рота густа, іній на віях, ворухнутися страшно, аж поки він сам рукою не
одгорнув пасма з лоба та не обняв. Тепло було, як же тепло було, сорочка під
ногами прим’ялася, а намисто він порвав – уранці з сестрою збирали, двох
дукачів не знайшли. Мати хрестила вслід і плакала, батько одвернувся.
Мовчи, не дави. Хіба ж знаєш, коли він прийде? Хіба хто те знає? Хіба кому
відомо, як вона його жде, як їй страшно? Боже ж, Боже, як страшно, як сумно й
порожньо їй у цій хаті, де все наготовлене для нього, де все аж тремтить, аж не
тямиться, не здишеться без нього. Було б у неї маля, колисала б, забавляла,
якось би вдвох не так мулько, як самій. Йому в лісі не страшно, там і вночі видко,
гепне по сосні сокирою – вона одповідає, як людина, стогне, то мов і не сам. Він
знає, з ким він. А тут як ти будеш і де стільки свічок настарчиш? Ждеш його,
ждеш і ніколи не знаєш, коли ті двері рипнуть. Ото прислухайся та видивляйся. А
живуть вони добре, все в них є – і в хліві, і в коморі, і в скрині. І нікого їм
не треба. Вони собі, а люди собі. Навіть мати носа в хату не каже. Непривітний
він їй чогось, чужий. А хіба він має бути їй своїм? Чого б то? Не мати ж за
нього йшла. Крутять люди пальцями коло скроні, одвертаються, плюються потай. Хай
би вам… Робота в нього така, що все сам. Не схотів ніхто з ним, то він сам. Бояться.
Мати, кажуть, батько, кажуть. Пху на вас! Та чи ви дурні? Чого ви в бога такі
дурні? Чи він коли кому що заподіяв? Чи віку кому вкоротив? Чи сказав упоперек?
Чи миску борщу в чоботах перебрів? Іде собі чоловік на роботу, рубає дерево,
говорить до нього, увечері додому, до жінки. Що вам тут не до шмиги? Ну й
ходіть собі стороною, як чортів дощик, ходіть. Нащо ви їм?
Коли він прочиняє двері, вона вже стоїть і жде. І од холоду, знадвору
внесеного, їй не холодно. А ви йдіть собі геть. Стороною, стороною ходіть. І як
вона його годує вечерею, гладить йому кучері, розправляє онучі на печі,
обтрушує кожушину, ставить чоботи під піл, не бачте. І ти соне, мовкни, нишкни.
Ти ж знаєш, що він прийде. Ти щовечора марудиш, марудиш, дуриш голову, шарудиш
шкарубкою долонею, обкурюєш голову, а він проганяє тебе. Він сильніший. Він
дужий. Ото тільки раз прийшов не сам, а принесли його скривавленого, сосною
вдарило, він майже й не стогнав, тільки дивився на неї тяжко, а вона сіла прямо
на долівку, та подушку йому під голову підкладала, та волосся обмивала од
крові, та щось ніби й казала, а сама не чула. Його забрали, а через тиждень сам
повернувся, своїми ногами. Мовчи, соне, ти не знаєш, що то він для неї видужав,
щоб у ліс ходити, сокирою цюкати, з деревом говорити, а на ніч у хату
вертатися. Скоро прийде.
Передніч страшно, а вночі – вже ні. Свічка гасне, зір спершу тоне в
темряві, а тоді звикає, помалу вирізняє риску снігу за шибою, плетиво гілок над
нею, місяць, який ліктем оперся на лутку, вишиту горлицю на покуті. Уночі тепло
не таке, як увечері, не липке, не давучке, повіки не склеплені медом чи лоєм,
можна лежати, дивитися, і берегів не бачити, і дна не знати. Все рівне, ладно
загорнене, обсмикане, чисте і далеке-далеке. Очі трохи сверблять, мов уві сні солодко
плакалося за чимось рідним-ріднесеньким, але тепер прийшов спокій. Стеля
піднялася, стіни розступилися, просторо лежати, вільго. Риба тільки пахне
гостро, олія на ній гіркне, та Божа Мати суворо озирає хату зверху, відставивши
золотого пальця. Птиці, дві сині й одна червона, мерехтять-мерехтять,
озираються, тріпочуть крилами, а тоді поволеньки, несміливо сідають на глибокий
оксамит її шат, а вона й не зворухнеться.
Двері скриплять, обтрушують іній, коли він урешті заходить із сокирою
навперехрест. Брови в нього чорні, шапка до сволока дістає, заслоняючи їй
місяць. Тепер прожогом зсунутися з печі й стати навпроти нього, теж йому
половину світу затуливши. Він нічого не скаже, торкнеться її щоки, залоскоче,
пустить з очей такого бісика, що з горла мало скрику не вирве, і сяде
роззуватися. Спустить кожуха
з плечей і покине на лаві, а кожух запахне холодом, сирістю, болотом,
гнилицями, дідьками, мало що з лісу можна додому внести. Геть його в сіни. Обтрушувати
йому сніг із волосся, дмухати на брови, торкатися, аж поки з нього зовсім не
вийде холод. Садовити за стіл, припрошувати, підсувати йому то те, то се,
розправляти шматину на колінах, бідкатися, що холодне та недобре, та чого ж він
так довго, та хіба ж можна баритися, як вона його так жде, та хіба ж він її
зовсім не жаліє, та вона ж сирота без нього, проганяти кота, що сновигає в
ногах, сідати поряд і знов уставати, щебетати, жебоніти йому. Поки вона щось
отак швиденько переставляє, розправляє, вносить і виносить, затуляє заслінку,
ставить до печі рогача, підливає, підкладає, розмішує ложкою, щоб добріше, поки
порається й догоджає, їй часом здається, що вона бачить і себе, і його зверху,
з печі, і три птиці блимають їй із покуття, і сніг лежить рівно, і не
здригнеться. Тоді вона проганяє з очей цю полуду й прибирає миски. Ой, який же
він мовчазний, який штивний, статечний у неї. І ложка після нього чистісінька,
хоч і миска порожня. Не накришив ніде, не наляпав, обруса нітрохи не зсунув.
Вони роздягаються і стоять ще деякий час удвох серед хати, ледь торкаючи
одне одного плечима. Мовчи, соне, не підсувайся, іди собі геть, у хащі, та сльози
всі з подушки позбирай.
Він огортає її руками й голубить спину – так тихо, так сторожко, мовби
вдавлює в шкіру малесенькі насінинки, і вони зразу ж починають рости крізь
хребет із солодким лоскотом. Їй од цього так млосно, так терпко, що могла би –
вросла б у нього назовсім, переплелася і гілками, і стовбуром, і корінням, хай
би люди ходили та плювалися – то що за потвора така мерзла росте? Хіба то діло
– люди, коли круг них розлите таке тягуче, як кисіль, коли воно вабить у себе, кличе,
аж пальці болять противитись. Мовчи, мовчи, соне, не жалій.
Ніхто про них не чув і не знає, як вони на печі лежать, голісінькі, ніхто не
сміє бачити їх. Він їй пахне сосною, стружкою, сокирою, водою, волосінню,
зимовим пранням, мерзлим глодом. Соне, одвернися. Не бач, як він обхоплює її
стегна своїми, як погойдується над нею, як увесь різдвяний світ над ними
гойдається так, мов везуть їх кудись сліпі коні – самі сплять, а самі везуть, і
– сказати! – на гарбі їхній щербаті глеки, повні грошей, і циганки, і ченці, і
півні на полудрабках із перев’язаними дзьобами. Зірка віфлеємська радісно щось
вістує, бавиться зі снігом, поля чисті, вітру немає, тільки мороз, ох і мороз
же. Господи! Ніхто ж їх не чує. Чого ж то ніхто не чує? Люди, де ж ви? Матінко
хрещена, матінко досвітчана, де ж ви, ми до вас, ми ж до вас, чи можна
колядувати? Стук-стук. А чи вдома-вдома? Мороз, мороз надворі, ви, певно, спите,
а ми ж їхали, ми так їхали, усім людям заколядували, половину добра розтрусили,
що нажебрали по болотах, те й роздали, співали всім, аж захрипли, а тепер вам,
хрещеним, хочемо, руки в нас од холоду сині. Пустіть нас, пустіть. Ніч он яка! Мало
під кригу не шаснули, чагарі об’їхали, через тини перелетіли,
хлоп’ят-міхонош бозна де погубили,
плачуть тепер у лісі, гукають, а ми до вас тепер, до вас. Бачте, як ми перед вами плачемо, бачте, яка в
нього шия воляча, які в нього гарячі руки, яка кров по них темна ходить, та все
візерунками? То він ішов із лісу, не вітався ні з ким сім день, дійшов, роззувся,
повечеряв, ліг коло мене та з головою вкрився. Відчиняйте нам. Гуп-гуп. Одчиніть
нам, одчиніть же, бо ми вже близько...
А ти обгорни, не бійся, обхопи її руками дужче, впади на неї, будь тим, хто
ти є, приваж, притисни, щоб аж баба болотяна, що ген пиво варить, рота
роззявила та од заздрощів луснула. Щоб мороз принишк. Щоб усе-все в землю
запалося навіки. Не ходіть до них, люди. Не глузуйте з них. Не бачте. Будьте
байдужі. Як добре, що ви спите вночі. Вам не знати ні інею на його скронях,
прокляті, ні огненного погляду, ні тривожного дихання, ні білісіньких ікол коло
шиї, ні волохатої пітьми, що так і куйовдиться довкола його голови. Вам не
знати ні похапливого її дихання, ні зойку, ні скрику, ні жаху. Вам не знати ні
гірких її запечених сліз, ні лику Божої Матері, який світиться з превеликим
сумом, щойно він прокинеться вранці, візьме сокиру й піде з хати, залишивши за
собою незім’яту постіль, незаймане снідання й дух мерзлого дерева. Так було
вчора. Так стане завтра.
* * * *
–
Та не
стукай ти, вона не відчинить! Ну, тихо!
–
Диви,
спить стара. Білий день, а вона спить!
–
Та
тихо ти, Грицьку, тихо, бо ще встане, я боюсь її.
–
Сам
тихо! Наставила їжі онде стільки, та так і стоїть!
–
А
диви як хату гілляччям обперла, що й дверей не знати!
–
І
криницю закидала…
–
Та
вона ж пришелепувата. Мертвяка свого жде! Пішли звідси, бо мені вже моторошно.
Ще біс вискочить!
Троє хлоп’ят із торбами й ціпками од собак хитнули деревце під вікном,
обсипали іній, обтрусили чобітки, заправили міцно холоші, загрюкали нащось у
захололі двері та й кинулися до ближчих хат славити Христа.
2018
Немає коментарів:
Дописати коментар