четвер, 19 березня 2020 р.

Прийдете четвертого січня


Залишався останній іспит у сесії. Історія України. Сказати б – та що складного? Де там…

На консультації викладачка Алла Миколаївна цілком однозначно, хоч і доброзичливо попередила:

– Я впевнена, що складуть не всі. Переживати не треба. Хто не складе з першого разу – складатиме другий раз письмово. І третій раз – у присутності комісії. Якщо хтось не складе втретє, що ж… доведеться нам із вами попрощатися.


Двадцять сьоме грудня. Ішов додому – ЦУМ уже був у гірляндах. Вони світили затишно і святково. Посеред вулиці товклися ряджені цигани з ведмедем. Рум’яні дівчата допродували з яток ялинкові прикраси. Головною вулицею бродили замучені віслюки з причепленими оленячими рогами. А в мене в голові звучало «…доведеться попрощатися», «…доведеться попрощатися».

Два дні прожив, як у тумані. Брав підручник – намагався вчити. Пив по черзі каву, щоб не заснути, і валер’янку, щоб серце не вискочило. Час од часу поринав у рятівний сон. Снилося, що я стою на трибуні й декламую своїй групі У-22: «А Алла Миколаївна прийшла – і погубила у мені поета!» Алла Миколаївна стоїть біля дверей актової зали, там майже темно, але я бачу, як вона граційно поправляє зачіску. Алла Миколаївна виходить геть у широкі червоні двері, яких насправді немає, кинувши на прощання моїм одногрупникам: «Рєбята, передайте Сірьожці, що нікого я в ньому не губила…»

Після того віщого сну всі мої спроби вивчити бодай щось розбивалися об страх. Всеохопний, паралітичний, гнітючий страх. Мені поставлять двійку на іспиті. Потім на перескладанні. Потім ще раз – комісія. Мене виженуть із універу. Піду працювати фуражиром на ферму. Накидатиму вилами силос на воза, везтиму коровам. Мати з горя покине займатися бізнесом, покине прибирати й варити їсти. У нас у хаті заведуться миші. Вони лазитимуть по купах позаторішніх сухарів, а над ними ворушитимуть лапками величезні чорні павуки.

Як ішов на іспит двадцять дев’ятого грудня – не пам’ятаю до ладу. Але ноги точно підкошувалися, хотіли бігти кудись назад, сховатися під ковдру, у скирту, спати до весни, стати птахом, рибою, зайцем, гусінню, ким завгодно, хто не складає іспитів. Тільки неймовірним зусиллям волі змушував себе ступити ще один крок.

– Тягніть іще один білет, – спокійно запропонувала Алла Миколаївна.

Я витягнув білет, прочитав питання, сів і обхопив голову руками. По спині побіг мороз, а в скроні – навпаки – вдарило полум’я. Вона дала мені другий шанс. Підписала прохання про помилування. Я сиджу, обхопивши порожню голову руками, дивлюся на її красивий профіль, силкуюся щось написати на аркуші по суті,  але в голові все плутається, плутається. Хтозна – індустріалізація? А, може, застій?..

– Прийдете четвертого січня, – сказала Алла Миколаївна, закривши мою залікову книжку, як віко труни.

Логічно. Те, що я їй плів, не трималося купи взагалі. Ніхто при здоровому глузді такого не казатиме. Але я намагався. Раптом – угадаю. Вона кивала. Мовляв, усе ясно. Коли я втретє повторив одне й те ж, сказала: це я вже чула.

– Що? Теж? – спитали під дверима аудиторії дівчата й пополотніли ще дужче.

– А! – махнув рукою я, натягнув куртку й побрів униз.

Того дня Алла Миколаївна поставила чотирнадцять, здається, двійок. Голови чотирнадцяти веселих новоріч зітнула Алла Миколаївна на страшній гільйотині свого іспиту.

Найбільша досада була в тім, що саме того року ми з друзями напланували купу всіляких розваг. Мали прийти всі-всі. Мало бути весело. Але Бог… Бог у красивих чорних завитках написав мені у відомості «незад». Ах ти ж, Сірьожка-Сірьожка… як же ти так… от тобі й багаття з шашликами.

Ще навіть не доїхавши до вокзалу, я вже твердо вирішив: не буде мені тепер Нового року з друзями! Ні бенгальських вогнів, ні петард, ні шишок, що тріщать під сніжком. Ні розпашілих рідних облич. Не заслужив я. Так мені й треба. Поїду додому й усю ніч читатиму підручник. Страчувати – так уже до кінця! Зовсім! Трава не рости, себто – сніг не скрипи! Виваляти мене в пір’ї й провезти головною площею. Хай усі кидають каміння й регочуть. Пропаща я людина. Все скінчено для мене.

Сказано – зроблено.

Удома я застав порожню квартиру. Батьки стрічали Новий рік десь у гостях. Знали, що я буду теж не вдома. Холодильник порожній від слова «абсолютно». У кишенях кілька гривень, хіба на цигарки. Ну то й що ж… Заслужив…

З самого ранку тридцять першого грудня телефон настирно дзвонив і дзвонив. Я не підходив. Увечері подзвонили у двері.

– Збирайся! Поїхали! Всі тільки тебе ждуть! Там – усі! Уяви, там усі-всі! Так ще ніколи не було! – весело щебетала Іринка з разочком іскристого дощику на шапочці.

Ви ще не знаєте, яку я вам зараз свиню підсуну…

Іринка вмовляла мене довго. Мабуть, півгодини.

– Та перескладеш, Боже мій! Ще до четвертого хтозна скільки часу!

– Настрій у мене не той, Ір. Зіпсовано все, розумієш? Пропало все… Про-па-ло…

Вони приїжджали ще двічі. Дзвонили безперервно. Умовляли. Розраджували. Навіть погрожували довічним бойкотом. Я був – скеля.

Остаточно все стихло тільки об одинадцятій.

Я взяв із полички ляльку – печального П’єро з фіолетовими сльозами на щоках – посадив на підлогу, поклав йому до рук підручник з Історії України (здається, Крип’якевича…)

Прийшла сусідка Наталка, принесла якісь салати в тарілках. Щось там говорила до мене, філософськи курила, цілячись у люстру. До мене жодні слова не долинали. Я думав про те, як четвертого січня Алла Миколаївна прочинить двері кафедри, розгорне відомість і повідомить, що в мене залишився останній шанс. Останній перед силосом, жомом, мишами й павуками. Останній. Вона так і скаже, а тоді повернеться на кафедру, вдягне пальто, накрутить елегантний шалик на шию й піде собі кудись у своїх святкових справах, купить торта або нові серги, мірятиме перед дзеркалом, задоволено всміхатиметься, назавжди забувши про моє страчене життя.

Відкрив банку огірків. Увімкнув телевізор. І зосереджено дивився вечірнє шоу, дістаючи рукою огірки з банки. Так і заснув у кріслі. А вони десь там грілися горілкою й шашликом, палили бенгальські вогні, реготали, реготали. Ні вони, ні я тоді ще не знали, що більше ми так ніколи не зберемося…

Ранок четвертого січня пам’ятаю уривчасто: сходи, сходи, сходи, двері, двері, двері, одна лампочка на весь другий поверх.

– Розгортайте аркуші й пишіть…

Алла Миколаївна навіть посвіжіла за чотири дні. Красивіша стала. Значніша. Монументальніша. Боже, як же я її боюся…  Гетьман Многогрішний – Глухівські статті. Гетьман Іван Самойлович – Конотопські статті. Повік не забуду.

– Заліковки заберете через годину на кафедрі.

Година в таких обставинах – це як мінімум кілька років. Я пішов бродити містом. Там досі продавалися кольорові кульки, світилися гірлянди, бродили віслюки з оленячими рогами. Але то все були тільки кадри якогось розмитого рожевого німого кіно. Я не відчував ні запаху бенгальських вогнів, ні бодай своїх кроків. Як повернувся – теж не пам’ятаю.

Простягла мені заліковку.

Розгортаю – там написано «добре». Не вірю – розгортаю на початку – прізвище моє.

А через три дні, на Різдво, ідемо колядувати. Майже всією компанією. Ну майже. Дими – блакитні. Собаки – радісні. Я рвуся вперед, регочу, відганяю зашпори, співаю колядки, кидаюся сніжками. Жаль, що мене не бачить Алла Миколаївна.

Немає коментарів:

Дописати коментар