четвер, 19 березня 2020 р.

У плацкарті


Потяг № 264 уже подали, але до відправки лишалося ще майже 20 хвилин. Дівчина в ажурному береті кусала морозиво, а куснувши, дивилася, скільки лишилося ще. Дві чи три жирні краплі впали на перон. Двоє чоловіків нервово затягувалися цигарками й роззиралися, не знаючи, куди б викинути недопалки. У сусідній восьмий вагон вантажили окремо жовту картату коляску, окремо немовля, окремо кілька чемоданів. Провідниця сканувала електронні квитки й запрошувала жестом заходити. Із гучномовця долинав жіночий голос. Він детально розповідав про колії, номери потягів, час, уважність, обережність і якісь залишені речі. У роті од нього лишався металевий присмак.


Повикидавши недопалки й обгортку від морозива на сусідню порожню колію, пасажири зайшли у свій плацкарт. Дівчина сіла скраю, одразу скинула свій ажурний берет, зібгала вчетверо й поклала в сумочку. Чоловік сів упритул коло неї, торкнувшись коліном її стегна, застромив у вуха навушники й поклав телефон собі між ногами. Було чутно, як провідниця з рудим пасмом зачиняє двері.

У сусідньому відсіку коверзувала дитина. Молода мати тримала її на одному коліні, а на другому лежали шість карт сорочками догори. Ще троє чоловіків дивилися у свої карти. На столику стояла наполовину випита мінералка, а поруч пакет зі снеками на барвистому тонкому шалику.

– Нас не заселяють! Дайте Володимира Івановича! Нас не заселяють, да! Дзвоне Женя, каже – броні на нас немає! Я не знаю, хто, у мене чотири спортсмена. А то ви не знаєте?! Хлопець і троє дівчат! Робіть, шо хочте, но на вокзалі я з дітьми не спатиму! Рішайте! – говорила худа жінка в спортивному костюмі комусь у телефон, міряючи вузький прохід величезними кроками, майже стрибками.

Потяг ледь смикнувся. За вікнами поплив перон, стовпи, сусідня колія і гравій. Лисий чоловік у синіх спортивних штанях із лампасами накинув на плече куценького махрового рушника й рушив у бік туалету, де вже стояла черга – дівчинка з рожевим телефоном, опасиста бабця в халаті з рулоном туалетного паперу й молодик, який одну ногу поставив на сміттєвий бак і пальцем відчищав щось із кросівка.

Провідниця пішла вагоном із облупленим кластером. Довго у відсіках не затримувалася. Кивала пасажирам і йшла далі. У рудому пасмі поблискувало кілька сивих волосин.

– Чай! Кофе растворіме! Вафлі, батончики рошен, чіпси!

– А можна я, як усі вляжуться, пару раз курну в тамбурі. Я двері одкрию, шоб надвір несло!

– Купіть у мене кофе й вафлі, тоді розрішу!

– Хитро придумано. Окей, давайте своє кофе!

– А як ви думали, нам плани ставлять!

За вікном раптово почався травень. Сірий перон відбіг, а замість нього замиготіли зелені дерева в листі, різнобарвні дахи будинків, дороги, дядько з велосипедом на переїзді. Жінка в коричневому костюмі з акуратною короною чорного волосся спершу дуже довго дивилася на весну, потім кинула кілька коротких поглядів на попутників, а тоді встала й повільно пішла вагоном. Вона ставила ноги в туфлях на підборах із такою гідністю, ніби це був не плацкарт, а танцювальна зала.

– Я вам сказала, Володимир Іванович, будете самі возить! Нашо мені цей гємор?! У вас там у комітеті вісім роззяв, а я должна все рішить! Та нічим я вам не угрожаю, просто ми через два… Я не кричу на вас, ну ви мене тоже пойміть!

Чоловік у третьому відсіку повільно заснув, ще дужче притиснувшись коліном до дами без берета. Вона, здається, була не проти, бо не відсувалася, хоч і було куди. Картярі покинули гру, відкоркували пляшку з мінералкою й прикладалися до неї, а тоді по черзі лоскотали пальцями дівчинку на руках у матері. Дівчинка сміялася.

Жінка в коричневому костюмі вже повернулася на місце, дістала з сумки блокнот із густо розлінованими аркушами, поволі гортала сторінки, іноді то заперечно, то ствердно хитаючи головою. Часом брала олівець і робила якісь помітки. Часом замислювалася, клала блокнот на коліна, а сама заплющувалася й сиділа так кілька секунд, притиснувшись чорною своєю короною до шкіряного підголівника.

Опасиста бабця в халаті з рожами діловито стелила постіль, перед тим вигнавши своїх супутників у прохід. Ті були молоді – і зразу послухалися. Стояли й дивилися на річку в рясці, на луг, на небо, яке вже поволі сіріло, поки бабця збивала подушку й хекаючи розправляла простирадло. Наостанок вона завісила другим простирадлом відсік і передяглася в запрану льолю з поворозками й дотепними зеленими їжачками.

Тренерка так і стояла в проході, елегантно відставивши одне коліно. Кожну хвилину вона діставала з кишені мобільник, вмикала, вимикала й клала назад. Двічі чи тричі зазирала до своїх підопічних, відставляла вказівного пальця, показувала вгору й униз, напускала на себе строгість.

– Ліза, картошку дома їстимеш, а тут уж пожалуста. Пішли до мене, я твердого сиру тобі дам. Віталік, обійдешся! От ти – обійдешся! Угу! Поприрікайся, я Вадіму Олександровичу так і передам. Не ухмиляйся!

Жінка в коричневому костюмі повернула голову до тренерки й дивилася на неї з лагідною посмішкою. Потім знову заглибилася в читання блокнота. Провідниця носила чай і каву, гриміла казенним посудом. Інший провідник, молодий, кілька разів пробігав із чайником. Він шепотів на вухо колезі:

– Ну главне ж, шо їдем. А те, шо тітан не робе, то нічого, Коля, побігаєш. План іде – контора пише. Так і їздим…

Об одинадцятій частину світла погасили. І одразу після цього відносну тишу пронизав жіночий вереск. Він ляснув як батіг і кожного вдарив по обличчю.

Жінка в коротесенькому рожевому халаті вибігла з відсіку й рушила до купе провідників. Вона йшла зигзагами, відставивши вбік праву руку – так, наче хотіла втриматися нею за повітря.

– О Боже! Ну цього ще мені не хватало! Проводнік!

Провідниця визирнула з купе і тривожно глянула на пасажирку. Потім вони вдвох рушили до її спального місця. Назад провідниця вже бігла.

– Накиньте йому на голову шось! Тут уже все ясно. Я побігла скору… і начальнику поїзда…

– Самі накидайте, я боюсь! Я не буду тут спать! Ой, мамочка…

– Я врач. Женщина, вийдіть. Ви тоже злазьте й виходьте. Я врач, – строго казав той, хто притискався коліном до дівчини, що їла на пероні морозиво.

– Не нада тут ходить. Нічого інтересного. Тренер, заберіть дітей, тут не цирк їм, – наввипередки говорили двоє чоловіків, затуляючи плечима прохід. Один – той, що кинув недопалок на колію. Другий – той, що в карти грав.

– Ну тут уже скора не нужна, він часа два як умер. Холодний, – сказав лікар, запхнув у кишеню чорних вузьких джинсів навушники, роззирнувся в пошуках савана, а потім махнув рукою й насунув покійникові на голову біле простирадло з печаткою. Тепер у прохід стриміли ноги в синіх спортивних штанях із лампасами. На одному нігті чорніла пляма. Лікар глянув на мертвого ще раз і вийшов, наступивши черевиком на куценький махровий рушник.

Начальник поїзда у відсік не заходив, просто подивився з проходу.

– У нас труп у поїзді. Да, мужчина якийсь умер. Та ні, далеко від нас.

– Мене вже достало все. Достало! Оці непонятки з готелями, оці взятки, оці трупи в поїзді!

– Ну Царство Небесне, раз умер. А нам усе одно їхати.

Бабця в їжачках перехрестилася й укрила обличчя хусткою.

На наступній станції у вагон зайшла бригада швидкої.

– Проход, проход освободіть!

Лисого чоловіка винесли, але не на ношах, а закутаного в якесь сіре простирадло. Провідниця в гумових рукавичках згортала його постіль і складала у вузол.

– Ну де я вам друге койкомісто найду?! Ви така інтересна мені, женщина! Ну я ж тоже не винувата, правильно! Подавайте! Куди хочте, подавайте! Ну пішліть у моє купе посидите, вам два часа осталось їхати. Мужчини, ви не боїтесь?

Мужчин на верхніх полицях не було. Вони вже викурювала по шостій цигарці в тамбурі, навіть дверей не відчинивши.

Хлопець і дівчина зі спортивної команди без броні двічі зачинялися в туалеті й виходили звідти розчервонілі. Тренерка спала, абияк кинувши на полицю простирадло. Біля її губ лежав розряджений телефон.

Жінка в коричневому костюмі ствердно кивнула сама собі головою, коли повз неї пронесли вузол із речами небіжчика. Коли вранці поїзд спинився на кінцевій станції, вона вийшла, елегантно тримаючи в руках сумку. На пероні дістала люстро, заглянула в нього, поправила корону, витерла носовою хустинкою трохи розмазану помаду. Ні коли вона ховала дзеркало назад у сумку, ні коли довго-довго курила, непорушно стоячи на одному місці, ніхто на неї навіть не глянув – ні залізничник, що простукував колеса, ні приїжджі, ні від’їжджі. Ніхто її не зустрічав і не впізнавав. Тільки коли на цій колії зупинився наступний потяг і туди стали заходити перші пасажири, п’ятирічний хлопчик глянув на неї й голосно розревівся.

– Ну чо, ну чо, все харашо, щас ось сядем у поїзд, я тобі кіндер дам… та малий чогось плаче. Та все взяли. Договора взяв, да, – сказав його татусь і поставив ногу на сходинку.

Малий крізь сльози уже думав про кіндер, але ще дивився з-за батькового плеча на тітку. Вона всміхалася йому і махала тонкою пещеною рукою.

Немає коментарів:

Дописати коментар