* * * *

Я – матіола. Прокидаюсь наніч,

коли здаля іде великий ляк.

Я слухаю то стаєні зітхання,

то радощі, що виросли в полях.

Я чую липень. Він виносить спеку.

Засмаглі руки. Луджена гортань.

Піщаний слід на березі далекім...

Високі бризки бронзових купань...

Малина

Малина пахне нізвідкіль...

І вантажівка стогне хрипко –

чогось чекає з чорних піль,

немов заблукана куріпка...

немов гукає із колось

когось, що більше не озветься...

А ми з купальні сміємось,

нам ще не крається на серці.

Та ніч заходить мимохіть,

поволі збільшуючи віддаль

до хати, що блаженно спить

з руками коло підборіддя.

До нас, до серпня, до ріки...

де косить дід... де баба поле...

де вантажівці невтямки

чого замовкло чорне поле.

Малина б'ється у шибки.

Малина пахне, як ніколи.

* * * *

В саду із тисячі люстер,

у сяйві птиць кривавих

він чорні крила розпростер

колись, і вчора, як тепер

не кришить зір, не ронить пер

на сей бетонний травень.

А так, іде серед юрби

й нічим себе не журить,

то тільки бачаться тобі

високі сполохи божби –

у морі цівок голубих,

у сій травневій бурі.

То – тиша. Лиш віддалеки

вона здається треллю...

А він – укотре не такий.

Він ніби травень навпаки –

чи з неба встав, а чи з ріки,

з пустелі чи з постелі.

Він є – як все, що з ним пливе,

притулене до скроні.

Усе буденне, містове,

таке вже марне та криве,

що й він ось-ось уже сливе

закурить на балконі.

* * * *

...якої ще мені мани,

яких мені зітхань?..

Якщо довкола кажани,

вже стелять синю твань...

Якщо прохромлюючи сни,

лягаю на льоту

на синю сліпоту весни,

могильну сліпоту.

Явдохи

14 березня – Явдохи

моя прабаба була Явдохою

у дитинстві на ній трималася моя світобудова

аби прабаба померла – все пропало б

у дитинстві на моїй прабабі тримався мій світ

* * * *

Ото вже весна – ні приїхала, ні прийшла.
Чи боса, чи взута, чи пішки, а чи саньми?..
Куряться до неба, сягають самої тьми
її мосянжеві мережані кадила.
Така як ніколи, бо з оленем при гарбі,
з циганами в шатрах і дідьками в лантухах,
до любощів гойна, до жалощів геть глуха,
така – як не з нетель, то мабуть із голубів.
Катує в нічліжках невиспаних лихварів –
в постелі кладе їм канупер і можжевіль,
голубить спудеїв і віється між повій –
в безсилій потребі, о чорній отій порі,
де спершу рука переплутає гору й низ,
а потім засвітить над хвилями молебні,
і врешті при веслах, на волі, удалині
човнами гойдне – і відчиниться перевіз…

* * * *

М.О.

Чогось тебе так міцно я обняв...

і похопився – ти тоді вже спала,

чогось таким перейнялася жалем,

перемінилась до невпізнання –

застиглий плач, дрімотне пташеня –

здмухнула з мене всю мою зухвалість.

У небі – ніч. І ми такі ж близькі,

як доніколи. Ти собі на ліжку

розплетена, прив'яла і принишкла,

а я – в думках! – щокою до руки,

в думках про тебе я терпкий такий,

як зимний дощ, як у наливці вишні.

Я не посмію, Боже, зупинить

тих царювань із тінню одесную,

тих перехлюпів, переплесків чуйних,

якими сю ніч темнота імжить.

Коли я їх ловлю несамохіть,

лише тоді я вірю, що існую.

Чого такої мертвої пори

так тяжко прокидаються провини?..

А ти – така беззахисна, дитинна,

що всі мої немислимі дари,

лиш трохи десь надкрадені згори,

лягти готові на твої коліна.

Та я себе тримаю силоміць,

не слухаю ні позвуку на світі,

живу дощем, живу твоїм суцвіттям,

що виростає з ночі горілиць,

мов губи, що збулися таємниць,

а їх

проте

не пе-ре-ше-по-ті-ти...

* * * *

(Ірині Долженко)

То вечір опускався на міста.

І ти з квитками... непомітно якось...  

...В мені хтось обірвався, чи заплакав, –

я не збагнув, як саме. Темнота

всі достеменні випила ознаки,

всі здогади ковтнула – до ґнота.

А ти ходила довго і давно –

вологе пасмо, відсвіти на нігтях.

Я ще чекав. Але хотілось бігти,

бо роз'їдав твій профіль, як вапно,

мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту –

він був із листопадом заодно.

Ти млоїлась, хоч і була тяжка,

як зимний дощ – у пересохлі надра,

він серця не сягав, та шкіру ятрив,

зітхав про щось, на віщось натякав...

І ти – з двома квитками до театру.

Мов скло – чоло, як музика – щока.

Чи, може, тінь, чи щось було в роду,

безвинно непокаране, достоту

тонкої линви мимовільний дотик

до горла. Кров на першому сліду.

Княгине з голубами коло рота,

о жінко, до якої я не йду...

Бо це занадто, Господи, це вже

всі тротуари мокрі переблисло,

мені на очі впало, як повісма,

на шкірі опинилося ножем.

Якщо не туга, і якщо не пісня,

чого ж вона мій видих стереже?..

Вже пів на восьму. Міниться табло.

Ти – парком і порожніми життями

перелітаєш, наче телеграма,

немов терпке задихане "алло",

в якому все, чого не буде з нами,

і все, чого вже з нами не було.

Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть.

Хай буде мла. І зимний дощ курсивом.

Скажи мені, чи ти була щаслива,

о жінко, на яку я вже не жду? –

скажи і стій на тлі оцих будівель –

з шарфом на шиї, з відьмами в роду.

А ніби ж зовсім дівчинка... хоча

як зимний дощ, холодна в неї тяма,

літає над горішніми життями,

чекає див, боїться докучань...

сновида з учорашніми квитками...

примара із русалками в очах.

Листопадові елегії

*

Тебе – полюбив. Та люблю не тебе, не тебе –

а лиш невідому, закутану в світло пташину,

ягницю, дробину, маржину, що несамочинно

лягла на бруківку, спиняючи серце слабе;

її я люблю, і ховаю, чи пак – хороню,

тобі – простирадло підсмикую до підборіддя...

Де ж наші пожежі? Де стегна у відсвітах мідних?

Де осені кревні, розбиті об нашу броню?

Тебе я не знаю. Тобі я не вірю, але

сказав про любов – ненавмисно, навіщось, як-небудь.

Кого ж я люблю, якщо я закохався у тебе?

До чого тут я і чого моє серце гниле?

* * * *

ти цілуєш нечутно

як і дихаєш –

ледве помітна прожилка

між стулками кісточки абрикоса

загорнути б серце в хустинку

й однести

хіба ледь надкраяне

надвечір почався дощ

у прожилках скошеного світла

та нести його

тобі буде

ще важче