* * * *

 Ірині Долженко

листопад такий короткий
як руки в холоді
глядь – а перед зимою все зупинилося
тільки біжать марафонці
глядь – біжать марафонці
залишаючи позаду
любов що перетліла на почуття вини
надію що опинилася страхом смерті
і звитягу яка виявилася марнославством
листопад такий короткий

біжать марафонці
біжать
крізь них мандрує
густий дощ народів

дитя
народжене для великої річки
спить у калюжі

* * * *

Принеси мені халви...

Покатай мене в авто...

Августине, я – не він,

я ніхто, ніхто, ніхто.

Хай нас чорний пес цькує.

Хай нас ловить темнота.

Августине, де не є, –

ми не там, не там, не там.

Зупиняйся на мосту –

чуєш, виє та гуде?

Це тому, що ми й не тут.

Августине, ми – ніде.

Скоро випаде роса.

В кригу вистигне пальне.

Позаяк, ти знаєш сам:

все мине, мине, мине.

Постукати чотири рази

Ти не психопат, ти невротик.

У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати. Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав. Назавжди.

З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..." Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно – двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне, нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар. 

*

нічого ти вже не надбаєш

бо осінь

і криво

над церквою дріт гуде

роздягнешся зайдеш у воду

а їхати час

і судоми у м’язах

і вже не сховатись ніде

і нічим прикритися

вітер усе позаносив

двірник підмітає бляшанки

мугикає в скурений вус

ти там за воротами теж

як і решта

прощення попросиш

і скажеш

о як я

мій Боже

люблю і боюсь

та він не почує напевно

бо справи бо нащо

натомість Харон тебе висадить

десь на холодних путях

дістань сірника –

і нарешті багаття обрящеш

на крихітній станції

в урні спаливши сміття

* * * *

де дух маліє наче пріль

і мокро тулиться до тіла

зірки витрушує з пагіль

гори тієї вѐдмідь білий

із нір глибоких і тісних

де хвища спить у прикорінні

на села насилає сни

гори тієї вѐдмідь синій

єство невірне та криве

і страх у ньому необорний

зриває брили і реве

гори тієї вѐдмідь чорний

і проступає кров руда

і птаство падає одтяте

коли по наших по слідах

виходить і стає на чатах

старезна мати вайлувата

гори тієї ведмеда̀

Вовка в зимовому лісі

Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився. На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті, тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної печалі...

* * * *

Пілар Тернера згадує гріхи,

Нічого не шукає і не просить,

бо день такий – відчинений, лихий –

старі ченці стомилися від схизм,

на молодих черниць сідають оси

намолені,

блукають по волоссю...

І день шовковий,

мов єпатрихіль,

і муки ніжні, наче абрикоси,

Сідають старченята на поріг.

Такі малі, крізь промені протерті.

І все – немов побачене згори –

з пергаменту серпневої кори,

у бризках фортеп’янного концерту.

Усе таке юнацьке і уперте:

ну на! порань! роз’ятри! одбери!

Я не жило,

я не боюся смерті –

Я вже біжу за болем навздогін.

У мене руки тягнуться крізь грати –

бо ти мій Бог.

Не хтось, а саме він:

солодкий хміль,

смарагдовий паслін,

хурделиця розлита по кімнаті.

Пілар Тернера

тулиться до стін,

окраєць серця кришить старченятам...

* * * *

Ніхто нічого не казав.

Спадала тьма, стерня колола.

І церква – синя, як сльоза.

І Бог надламаний, як голос.

Було не холодно, однак

на цвинтарі, супроти ночі

порожній облетілий мак

молився голосом жіночим.

І наче взяті хтозна й де –

такі смутні, безоборонні –

тулили руки до грудей

навіки спалені ікони.

Що це за квіти

Торішня Одеса не забудеться. Усе колись забудеться – все, до цурки, до гнотика, до клаптика, до краплинки, а торішня Одеса – ні. До того ж, Одеса не архітектурна, Одеса не історична, не колоритна, не солона й не морська, бо таку її я вже знав колись, у часи, які тепер видаються зовсім чужими часами. Море, пляж і вулиці теж перейдуть у ті чужі часи, стануть набутком тривкої непам’яті, незрушної водяної гладі, що поглине колись і мене, і нас, і вас, і всіх, і все. Десь залишаться тільки окремі порвані фрагменти, яскраві плями, чіткі силуети, нервові пересмики, клубки в горлі, скабки під шкірою –вони стривожать уже й не мене, і не нас, і не вас, а когось, хто здригнеться від скрипу, ставши голою п’ятою на паркет, а відчинивши холодильник, розмотавши целофан, спітнілий усередині від перепаду температур, дістане помідор, а ще козячий сир, а ще болгарський перець, а ще мідії, наловлені колись мною (мною!) в бірюзовому муарі, між ніздрюватих каменів і до всього байдужих медуз...

* * * *

Все вже в долі – долі –

співом, плавом...

Розпустився в полі

синій саван...

Все, кохана, море!

Риби, риби...

Покривили кору

труби срібні...

Як далеко видно! –

мари, хмари...

Прожили ми, рідна,

певно, марно.

У дірявих шатрах

мерзнуть діти босі.

Пізно вже співати.

Осінь...