Сім пісень до шовковиці

1.

Ти стоїш, заюшена листям, а в моєму домі все перевертається догори дном: мої вірші, моя молодість, мій самотній вигляд, з яким я старанно стою навпроти вікна, і через товщу страшного непролазного літа цілую щоглу твого корабля серед уламків наших втонулих літніх місяців. Власне, ми тоді танцювали з тобою вперше, то був перший день осені, перший день копання картоплі, під моїми ногами солодко тріщав огуд, ти ходила до колодязя по воду, носила її в пляшці через сад, через білих курей, через твою бабу, що оббивала з заступа землю, через сині жигулі за воротами. До твого босоніжка прилипла стеблина дерези і тягнулася за тобою, ще жива, а я в цей час зминав зашкарублими п’ятами огуд, щасливо вганяв у землю заступа, розбивав грудки, і діставав обережно пальцями важкі картопляні серця, що гупали й гупали, і не могли зупинитися. Пляшка в твоїх руках тремтіла, вода в тій пляшці грілася, вже майже кипіла, волосся твоє ворушив щойно викопаний мною вітер, а я повертав обличчя в різні боки, крутив обличчям, наче вітряком, намагався втрапити в ту саму вологу прогалину, в ту саму соту, на протилежному кінці якої дихали твої рожеві вуста. Зі шворки за хатою той самий підземний вітер зірвав твій сарафан і жбурнув на кущі смородини, кури помовкли, і бузина коло болота, яка до цього пильно розправляла пружки на широких рукавах, знітилась і поклала руки на груди. А я все згинав і згинав коліна над заступом і діставав скривавлені картопляні серця. Тому я й досі чую той танець, чую його завжди, навіть зараз, коли немає ні  щоденних навернень до радості, ні шатер моїх летючих циган. А я не жалкую. Адже твоя хата і твої шарлатанські небесні баби, що тріпочуть над садом, уже давно і непоправно змінили все. І якось ти прокинулася серед ночі і заспівала, сидячи на ліжку. А тоді вийшла на поріг і дивилася вгору. Я проходив десь біля воріт, де я завжди потай проходив того літа, зриваючи ваші чорні шовковиці, топчучи ваш прибитий пилюкою спориш. Я мимоволі поцілував тебе десь межи брів і обгорнув рукавами твій стан. А ти усміхалася, сонними синіми очима вдивлялася в місяць, а мене не бачила. Не бачила, як я поранив ногу об камінець, як мій одяг пахнув ялицею і талиною, ніби справді почалася весна. А потім лунали чиїсь сторожкі кроки, стукала клямка, глухі удари мого серця озивалися десь уже далеко за річкою, а сама річка була наче долоня з поламаними лініями.

ПІВЕНЬ

Осінь приходила в наше селище завжди сподівана і довгожданна. Ходила коло ставка, заплітала воді волосся жовтогарячими кісниками, барвила дерева надто яскравими яблуками, надто блискучими грушами. Мила, мила осінь. Така ж провінційна і простувата, як і жінки, що щиро їй раділи. Бо вже не так липнутиме до ніг осоружна синтетична спідниця, не так смердітиме на кухні відро зі сміттям, не збиратиметься так швидко брудна білизна. А головне – можна буде якось вересневого вечора взяти під руку свого благовірного і неквапливо пройтися з ним вулицями – од світлофорів аж до білої споруди райкому.  Легко дихатиметься, легко йтиметься, а якщо пощастить – можна буде ще й крадькома послухати як у лікарняному садку грає на акордеоні дід Півень.

десь там за пилюгою за городами

десь там за пилюгою за городами

де гострий вітер залягає в тінь

колись душа до берега виходила

а їй назустріч без страху і подиву

тонкий мов сніг і дикий мов смородина

виходив жовтий аж медовий кінь

аж перепелля в зелах ворушилося

чамріло явориння й вороння

душа стояла з рукавами білими

де човен спав засипаний пагіллями

де шкірився порожньою могилою

на неї й на медового коня

і млосно пахло водяними грушами

були далеко хати і вогні

чиясь рука із голкою незрушною

рукава білі без жалю заюшила

всіма тими задушеними душами

що покотом лежали у човні

душа втікала на стемнілі вулиці

душа була байдужна і легка

та щось несла у згорточок зіщулене

до полотна вже намертво притулене

що бджоли сонні вилітали з вулика

що бджоли їй сідали на рукав

2012.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Верлен ("Три портрети з тінню")

ВЕРЛЕН

Пісня,

якої вже не співатиму,

спить на моїх вустах.

Пісня,

якої вже не співатиму.

Над жимолостю світляк

зіркою сходить.

Та місяць клює

променем воду.

Снилась мені тихо і матово

пісня,

якої вже не співатиму.

Пісня, повна вуст,

хвиль і буруння,

пісня, там де час

в тінях і вогнях.

Спів живих зірок

про безсмертя дня.

ВАКХ

Гомін незайманий, гомін зелений.

Тягнеться смоква руками до мене.

Тінь її, наче пантера у листі,

ревно полює на вірші тінисті.

Місяць рахує собак паперових,

зіб’ється з ліку – і знову, і знову.

І вчора, і завтра, і чорне, й зелене,

і кола лаврові навколо мене.

Хто ж то полюбить тебе, моя мила?

Чим же ти серце моє підмінила?

З жаху нічного, з пітьми і безтями

тягнеться смоква до мене руками.

Текст оригіналу:

Донателла Версаче

мадам Донателла вночі приміряє сукні

шовковим чорнилом двоїться вона

проти вікон

усі наречені світу ламають руки

усі наречені світу тамують крики

коли вона легко і довго проходить на кухню

суха наче гілка гірка мов снодійна пігулка

і стелиться в ноги боа

і старий папуга

кричить з вішака

благає собі притулку

мадам Донателла тепер і тоді непорушна

проходить на кухню затято тамує стогін

сто сот юнаків у слідах її месу служать

сто сот юнаків їй під ноги скидають одяг

вона тільки сяє й покусує білі пасма

у цім передранішнім шовку така натхненна

старий Метерлінк із тіні дивиться ласо

як личить їй синє

як мучить її зелене

вона відчиняє вікно і стоїть мов скрипка

а там унизу чи то дух від її постелі

чи клен чи юнак

летаргійний крихкий охриплий

кричить я люблю вас

люблю вас мадам Донателло

вона непорушна тепер і тоді і довіку

вона наче свіжий інжир у всевишній долоні

і плаче юнак

і тихо іде повз вікна

і серце на згадку лишає на підвіконні

мадам здивовано зиркає з-за фіранок

мадам знесилено чайник ранковий ставить

їй добре відомо що цей як і кожний ранок

почнеться її  неоновими вустами

Така пізня, така неможлива осінь...

Гарбузи лежать коло клуні під сірим брезентом. З городу тягне прогірклим і промоклим огудовим димом. Дід, як лелека, стоїть посеред двору у шапці набакир, з двома помийними відрами. Кухвайка на ньому пахне дертю і висівками, пахне свіжо натертим буряком і щойно вивезеним гноєм. Біля колодязя на приступці стоїть відро води, а на цямрині сидить здоровенний білий індик. Дідові очі дивляться кудись крізь хлів, крізь паркан, дідові очі повні музики. Він щось мугикає собі під носа про мадярку, яка вийшла на берег Дуная й бросила в воду цвіток. У нього навіть пальці ворушаться, він уявляє, що під ними не дужки відер, а клавіші гармошки. Його пальці замазані мокрою дертю і буряком, але він не зважає. Його серед двору, біля колодязя, запопала музика, і сили їй противитись – немає. Навіть цей дощ, ця нудна листопадова мряка, ці нашорошені понурі кури, собака коло буди теж піддаються тій музиці. І я. І корова, що вистромила морду з хліва. Морда мокра і дихає густим паром, а мені вона чогось схожа на лик. Бо ж над нами, між хмарами, світиться просинь, і листопад відчувається так гостро, що хочеться кричати і бігти не знаючи куди, як од голосу мертвих, як од води, крихкої, з брунатним листям на дні.

Сара

Я пам’ятаю, що це був початок літа, мені тоді ще не минуло й шести років, я самозаглиблено лазив по деревах, дивився на сонце крізь листя і їв крихітні зелені яблука. Через кілька годин листя в моїх очах стало двоїтися і троїтися, у прожилках почали спалахувати яскраві великі веселки, захитався наш двір з п’ятиповерховим курником, захиталися зелені гойдалки і драбини. Хиталася пісочниця і витрушувала пісок просто мені у вічі. Потім все злилося, зв’язалося у велетенський жовтогарячий вузол і поволі запливло в темряву.

Прокинувся я в лікаряній палаті. Біля мого ліжка навколішки стояла мати і гладила мої ноги. З-за її спини визирали дві жінки. Моя голова ще була важкою, а губи сухими. Але мої вуха вже все вловлювали. Я декілька разів почув материні схлипи і слово „Сара”. „Що таке Сара?” - Подумав я тоді і знову почав стрімко падати в сон. Але збуджені голоси не дали мені спати.

ти бачила як затихає сад...

Вона була задумлива, як сад.
                 Вона була темнава, ніби сад…

(Микола Вінграновський)
 

ти бачила як затихає сад
ти бачила як туманіє сад
ти бачила як умліває сад
як він до тебе простягає тіло
у тім саду ти теж була як сад
у тім саду ти дихала як сад
ти там дощем вигойдувала сад
і гілкою вишневою тремтіла

а я там був сокирою в саду
я темнотою був у тім саду
тобою мабуть був у тім саду
бо я на мить побачив у несилі
як ти тремтиш і гаснеш на виду
чолом по брови в темряву руду
й немов лошицю я тебе веду
і губи твої терпнуть у вудилах

та тільки ти світилась не мені
і в сутінки котилась не мені
і роздягалась мабуть не мені
на видноті при березі і людях
кому ж то ти послалась на стерні
із ким же ти купалась на стерні
і нащо ж ну навіщо на стерні
полегко полягла комусь на груди

та тільки не прощав осінній сад
пручався і кричав осінній сад
гострив дощі курний осінній сад
де ти всю ніч невірною ходила
куди ж тепер пішла твоя краса
скажи кохана де твоя краса
чого так важко дихає коса
і в землю кров стікає крізь вудила

а я сидів очима в бур’яни...

а я сидів очима в бур’яни

а ти стеналась ліктями у шепіт

і сонно понад річкою і степом

спливали в осінь перші кавуни

а берег був зарослий і малий

хоч нам і світу вже було б замало

коли терпкий затамувавши схлип

ти голову мені поцілувала

а місяць хижий ласився з пітьми

до тебе підкрадався із обмілин

та гудзики відірвані котились

шовковицями чорними в комиш

а ми з якоїсь наче далини

затамувавши дихання і відчай

пливли собі обличчям до обличчя

важкі й солодкі наче кавуни

2012.

ми мовчимо і бачимо немов...

                            где бродит табун вверх ногами
                           и плачет кобыла в метельном дыму,
                           к тебе прикасаясь губами.
                                                         (Иван Жданов)

ми мовчимо і бачимо немов

зима а трави наче й не зимові

стоять губами в тому табунові

в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах

неначе човен а в човні неначе

то ти в туман смієшся ніби плачеш

то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо

чи в голий степ стікаються ковили

тим часом фіра їде проз могили

в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем

а може то з туману нам здалося

що ми пливем щасливі й безголосі

що плачемо неначе сміємося

й не знаємо де мертве де живе

2012р.