* * * *

Десь поза снами... ще тоді, коли

ніхто не знав ні змори, ні покори,

слова самі пір'їнами пливли

в зелений день за Базилевську гору.

Десь там, де юність умивала світ

своїм дощем, важким і неспочинним,

а світ минав за папороттю літ –

за ним стояли трунами ялини...

І що тепер? – ні колоса в жнивах,

ні просвітку в задавленій дрімоті.

Усі мої спрозорілі слова

тремтять, мов краплі на холоднім дроті.

Я – птах...

Довкола – непочатий ліс...

Хто ж тут мені окрайчика покришить? –

Хіба що юність, висохла до сліз.

Хіба що мова, випита до тиші.

* * * *

ще листя клена й біле листя граба

текло в сніги і гаснуло в снігах

ще голі груди сяяли ослабло

й навколо сну куйовдилась нудьга

когось гукало гнуте серце клена

вже непритомне у височині

де світла сніп тремтів немов стремена

чи при коні чи може при мені

і ти лягла над вивернутим листям

ти вилягла як вивірка між віт

текли твої обійми ненавмисні

цвіли твої цілунки снігові

і розтікались важко у атрамент

у родове столітнє наслання

де світла сніп під нашими тілами

тремтів як збруя вбитого коня

* * * *

Скрипаль осінній – ні душі, ні тіні.

Ні стін, ні печі, а зима – за схлип.

Хіба що сни, та молоді, як вина,

сини в намітках облетілих лип.

Тікають пальці, бо ніхто не спинить.

Тікає все й не спиниться ніде.

Кому ж ті плечі, випростані в синє?

Кому те серце, нащось молоде?

Кому той сон, той переліт качиний?

Отой розліт упертої брови?..

А голова вже впала на коліна...

І мурашва налізла в рукави...

* * * *

Вже десь отам...

при ній сидить слуга –

дзвенить ключем од золотої скрині.

При ній недремні полчища ялинні,

і всенький світ – по віко у снігах.

Значками невідомого письма –

червоні ружі у волів на грудях...

Зове дітей і чорнобривих блудниць

у лоно Авраамове зима...

Бджола і волошка

Летіла на квітку маленька бджола,

бо мама навчила, бо квітка цвіла.

Розплющила очі волошка зі сну:

"Це хто тут дзижчить у солодкім лану?

Це хто тут прожогом, притьма, на льоту

нахабно розкошлав імлу золоту?!"

Медунка струсила пергу із крила

і квітці розважливо відповіла:

"Є сонячне літо. Є зелень гілок.

Є квіти, в яких достигає пилок.

Ті блиски пахучі, ті сховки тепла

Із квітки на квітку відносить бджола.

Вже так повелося із давніх-давен:

Є той, хто без іншого не проживе:

Без дощику – річка. Без мами – дитя.

Усіх пов'язало це дивне життя.

Я в тому не винна. Мій звичай такий:

літати в полях і єднати квітки."

Знітилася квітка, і в сонячній млі

блакитну кудельку відкрила бджолі.

Над кублами туги, розлуки і зла

Дзвеніла бджола і волошка цвіла...

 2014

* * * *

усе спогадується й ні

то крик страшний то сон дитинний

пів місяця пів деревини

в напіввідчиненім вікні

а десь же в нетрях низових

у давнім і таємнім схроні

прихилені до голови

лежать у сутінках долоні

лежать долоні голубі

а серце з'юшене як зрада

лякає заспану рибінь

тонкої річки листопаду

* * * *

Сивим китицям-птицям

у вечірніх кагатах

все неспіване сниться,

все не хочеться спати.

Хто не вірив – побачить,

хто любив – одсахнеться.

Ось вам очі незрячі,

ось обмануте серце.

Наспівалися синьо?

Насміялися срібно?

Нате ж мокре вориння,

нате ниву безхлібну.

Нате сяючу крицю

снігового булату...

Хочуть снитися птиці.

Тільки нікому спати.

* * * *

В темноті гойдаєшся, як човен,

а проте не спиш, не спиш, не спиш.

Вислизаєш, як з молитвослова

вже не річ, а вимовлена тиш.

Чорний, перепалений до зморшки,

як вогнем насипаний на сніг,

хоч би крику крізь могильну дошку

я благаю в коренів твоїх.

Ти ж бо тільки дивишся впівока,

світишся крізь темні жолоби

зі своєї синьої затоки,

зі своєї сонної плавби.

* * * *

Він так ішов – нікому, бо кому?

Він – вересень, та хто його вже любить?

Довкіл тітки провітрюють пітьму,

мов гаманці, затискуючи губи...

Він був комусь. А сам собі не був.

Він якось враз позбавився усього.

Холодні двері взявши на скабу,

пішов собі, як старець, на дорогу.

І шепотів, аж душу застудив,

сутулим тіням, нетерплячим дітям:

"Я вже нікому в світі не один...

Вже нікому й наснитися у світі..."

* * * *

Туди, де все - рукою до руки,
теплом до вій і пасмами до скроні,
туди, де сон розбитий на скалки
губами губить ягоди безсонні,
пішов Господь - як музика, хисткий -
безсмертники сушити на осонні.