неділя, 25 січня 2015 р.

Не хочу на море (3 редакція)



Перше моє знайомство з морем відбулося не влітку. Восени під час шкільного медогляду в мене виявили складну хворобу очей і рекомендували терміново їхати до Одеси, в Інститут імені Філатова.

Мати сиділа у кріслі, безсило тримала в руках рентгенівські знімки з виписками та направленнями і ридала. А я стояв поряд і думав: от нарешті я побачу море, а то мені вже сім років, а воно мені досі хіба що снилося. Тоді мені це здавалося великим соромом. Щоправда ні я, ані мати не уявляли собі, як воно все буде. Вже два місяці, як од нас пішов батько, два тижні, як мати перейшла на іншу роботу, де мало платили. А ще пятирічна сестра, а ще зарплата вісімдесят рублів.

Проблему вирішила, як завжди, моя баба, колишня експедиторка, яка їздила „по базах”, колись мала неабиякі звязки в колах навіть обласного начальства, відчиняла ногою двері у високі кабінети, возила дефіцити всім, тільки не собі й не нам, а в часи перебудови опинилася в чині доярки місцевого радгоспу. Проте характеру не пропєш. Вона примчала до нас і влаштувала грандіозний скандал. Що саме вона кричала, я вже не памятаю достеменно, але щось на зразок „довела дитину!”, „шоб тобі самій повилазило!”, „харашо шо тобі на цигарки хвата грошей!” і так далі. Вона розмахувала тими паперами перед очима в зіщуленої матері і кричала так голосно, що прийшла сусідка знизу „попрохати солі”.


А вже через три дні я їхав з бабою вулицями Одеси на трамваї №5…

Море, власне, було вже за спорудами інституту. Тільки трохи пройти провулочком. Я й хотів спершу податися туди, але баба сказала „ні”, спочатку – до лікаря. Поки ми простояли всі сім кіл черг у лікарні всесоюзного значення, поки дізналися, що професор така то прийме нас завтра об одинадцятій ранку, поки я надивився на пацієнтів з усіма можливими вадами очей, уже повечоріло. Я проходив майже коло самого моря, але не чув і не бачив його. „Як завжди…”.

А вранці море мене розчарувало. З гори я вгледів просто багато води. Трохи здивувався, що другого берега таки ж не видно, але загалом – жодних приголомшливих емоцій.

Наступного ранку, простоявши ще якусь годину в черзі, ми опинилися в кабінеті лікаря. Професорка в товстих окулярах і з неприємним запахом із рота повідомила, що „операция ему в настоящее время не принадлежит”. Ті слова я запамятав назавжди, бо в мої сім років мені ще жодного разу не робили ніяких операцій! І я сподівався, що ніколи й не зроблять. Одначе професорка написала в картку „явиться на консультацию”…

На консультацію повезла мене знову баба. Влітку. Я вже дивився на Одесу, як на давню знайому – оперний театр, один з найкрасивіших у світі, Дерибасівська, і, звичайно, – привоз. Та ще й привоз часів перебудови! Там майже не було риби, зате було багато китайської і турецької чортівні, яка ряхтіла перед моїми враженими очима неймовірними ядовитими кольорами. Перекупки, здебільшого циганки, видавалися мені підозрілими, за їхніми спинами так і манячило темне минуле. Попри це, мені хотілося скупити в них увесь їстівний крам, але в кишені було лише 10 рублів, назбираних за місяць. Я купив якісь дві шоколадки, вони виявилися пластиліновими на смак, і я пожалкував, що купив, але було вже пізно. Просити в баби ще грошей було марною справою. „На таке” вона б ніколи не дала. Зате купила два цвітасті килими, якогось посуду і тягла через усі поїзди й автобуси на своєму горбі.

У лікарні ми знову впоралися дуже швидко. Після неї залишилося тільки терпке відчуття атропіну, яким крапають у вічі, щоб розширити зіниці – очі тоді ще кілька годин щемлять, а довколишній світ постає у вигляді нечітких плям різних кольорів. У дитинстві почуватися підсліпуватим було навіть весело – не так, як тепер. Нам написали консультацію на наступний рік, і баба вирішила, що ми днів на два зостанемося на морі.   Ми жили на квартирі в бабці, дуже схожої на Бабу Ягу. Вона, Клавдія Дмітрієвна, носила на поясі здоровецьку в'язанку ключів, часто сиділа на терасі з папіроскою без фільтру, лаяла чоловіка за те, що наловив надто вже дрібної риби, творила на терасі всілякі чудеса з баклажанів та цукіні, неохоче вислуховувала життєві історії своїх пожильців, найчастіше пов'язані з хворими очима, ну й, звісно, стежила за порядком. Якщо якийсь пожилець порушував усталені правила квартирування, Клавдія Дмітрієвна м'яко брала його за руку вище ліктя, одводила у глибину саду, до гойдалки, і деренчливим голосом читала нудну нотацію.

У її дворі було понатицяно цілу купу будиночків і флігельочків, сарайчиків і надбудовочок – і скрізь шастали люди з кип’ятильниками, махровими рушниками й пакунками персиків. Здебільшого вони не скидалися на безтурботних диких туристів. Майже кожен носив на обличчі печать страждання. Часом під деревом на лавці сиділа ціла родина – і на кожному була та зловісна печать. Особливо, якщо йшлося про дитину, хвороба якої ставала справжнім горем. І те горе керувало родиною, підпорядковувало її своїм законам. Не помітити цього було не можна. Тому я найчастіше сторонився людей з надто вже помітними вадами. Я їх боявся.

Вечорами, на лавочках під виноградом, переповідалися анамнези, діагнози, страшні випадки – про те, хто як смажив ковбасу або відкривав пляшку з пепсі-колою, хто постраждав од циркуля або впав у яму з вапном. Часом історії були аж надто жахливі. Двоє чотирирічних хлопчиків гралися в піску, і один ненароком виколов іншому око циркулем. А батько побачив, вихопив у кривдника циркуля і помстився "око за око". Батька посадили, а обох хлопчиків привезли до Одеси. Врятувати зір жодному з них не вдалося, але лежали вони в сусідніх палатах, і їхні матері часто зустрічалися. Про що вони тоді думали?

Стара циганка, натхненниця і мабуть глава таємничого табору, ламаючи руки, казала, що її онукові потрібен „живий труп”: це коли людина вже мертва, а її очі ще живі і годяться для пересадки. Той циганський табір жив очікуванням якоїсь автокатастрофи.

Нарешті ми пішли до моря. Баба натягла коричневий купальник, нахабно відібраний у моєї матері, а зверху новий квітчастий халат, узяла покривало, кошовку з гусячою тушонкою й огірками, запнулася хустиною, і ми поволеньки, як дві старі качки, злізли вниз по крутому схилу. Скрізь довкола тітки продавали креветок у паперових пакунках, але дорого. І хоч як промовисто я дивився в бік тих пакунків, баба була незрушна, мов камінь, лише показувала пальцем на кошик з остогидлою тушонкою. Тоді мені здавалося, що вона шкодує грошей. Я злився і прискорював крок, більше не слухав її важкого дихання за спиною. Я зникав у натовпі. І хоч я знав, пречудово знав, що вона шукає мене очима серед люду, що вона боїться великого міста, злодіїв, викрадачів дітей, торгівців органами, я все одно не обертався.

Я з розбігу шубовснув у море й одразу поплив хтозна куди. Вода була незвичною – мало того що солоною, так ще й сильною, вона довго не давала мені як слід пірнути, викидала назад. На велетенських хвилях можна було легко гойдатися. Побачивши медузу, я одразу хапав її в руки. З незвички запах моря був неприємним. Купи коричневих водоростів так і здавалися брудом.

„Море цікаве, але не цікавіше нашої річки, і вже точно не краще за неї”, – думав я тоді, перекидаючись через хвилі за півсотні метрів од берега, – „ні тобі жаби спіймати, ні тобі ненароком води пийнути”.

Баба Ольга з берега, бачачи, що я небезпечно віддаляюся від неї, вже істерично кричала й поривалася мене витягти, однак далі як по коліна лізти в воду боялася.

– Вилазь!!! Вилазь!!! Я сказала!!! Бо я як доскочу, до я тебе кончу!!!

Було зовсім не страшно. Подумки я звично перекривляв її манеру говорити – у нашій родині літеру „ч” твердо вимовляла лише вона.

Наплававшись і наковтавшись гидотно-солоної води, я вийшов на берег, трохи навскоси од баби, яка намірялася потягнути мене по спині мокрим рушником.

– Не вопи, - спроквола кидав я бабі.

У відповідь вона аж заходилась від крику:

– Я не вопу!!! Я тебе навопу!!! Ось ми додому приїдем, я піду до начальника райкому, хай він визве матір на виконком, і спита, як вона воспитує дітей! Паразіт отакий!!! Мерзавець!!! Вуркаган!

Чесно кажучи, отими „комами” вона мене трохи злякала, і я почав підлещуватись:   – Бабо, не кажииии, ну не кажиииии...

Але вона вже дістала з кошовки огірок і хрумтіла ним, тамуючи нерви:

– Огуммм, огуммм… я тобі, я тобі…

За якісь кілька хвилин шкіра почала стягуватись і неприємно свербіти. А за півгодини на пляж прийшла „взросла тьотя” і скинула ліфчик. Я навіть скупнутися наостанок не встиг. Баба схопила мене за руку й потягла вгору, до обійстя Клавдії Дмитрівни. „Бессовісна свиня, бесстижа!”, - злісно шепотіла вона дорогою на адресу тьоті, в якої я так і не встиг нічого толком роздивитися.

Так ми й приїждали до моря щоліта. В Одесі мені таки зробили операцію. І я це дуже добре пам'ятаю. Безліч коридорів, якими мене везли до операційної, купа балакучих лікарів у синіх і зелених костюмах, які здавалися мені інопланетянами, а ще обривки фраз із радіоприймача про Лігачова і Соломєнцева. А потім укол у вену і одразу сон…

На операцію приїхала навіть моя мати з вітчимом, якого звали дядя Вова. Дядя Вова був дуже доброю і чуйною людиною, поки був ще тверезий. Зате його мати працювала на молококонсервному заводі і згущонки в ті часи в нас дома було хоч залийся. Після операції мені не можна було не те що згущонки, а й примітивної газованої води з сиропом. Десять діб я мав лежати на спині, не повертаючи голови в жоден бік. Я й лежав, іноді тільки повертаючись тілом набік. День я розпізнавав за світлою плямою перед очима. Їв усіляку гидоту типу вівсянки й киселю, і слухав розмови сусідів. Поряд зі мною лежав чотирирічний хлопчик, зовсім сліпий, якому не допомогла операція. Мама одягала йому сорочку і приказувала:

– Одевай, Артемка, это та, розовая, твоя любимая.

А коли вони виходили, баба сплакувала:

– А воно ж бідненьке й не зна, яка то й є як розова.

Медсестри були всі злючі, як оси. Час від часу вони заскакували в палату й кричали:

– Ага, опять ета клубніка с прівоза, опять ета сільодка!!! Ну сказано же –
ніззя!!! А єслі што-то з желудком!? Оні же у вас лєжачіє!

Баба мого режиму харчування не те що дотримувалась, вона його сповідувала, як фанатичний чернець. За ті десять днів я не зїв жодного „забороненого плода”. Зате мені вдалося вимолити в неї ще десять рублів на якісь свої забаганки. Я лежав і уявляв як я ходжу привозом і купую, купую, купую все, що блищить і ворушиться, а заповітна десятка все не кінчається.

Коли мені зняли повязку і я сів на ліжку, світ захитався переді мною, а в очі боляче вдарило світло. Мене канудило, голова йшла обертом. Я знову ліг і подумав, що так тепер буде завжди. Приготувався до смерті, але вона чогось усе не йшла, а світ натомість поволі розвиднювався, набував звичних, хоч уже й півзабутих, обрисів.

Згодом я вже ходив поверхами лікарні, дивився телевізор попри сувору заборону, проходив обстеження в „темній кімнаті”, їв у їдальні борщ із самого буряка, та обкидав разом з іншими хлопцями інститутські стіни вареними яйцями, яких завжди повно лежало на столах за обідом. Я так швидко соціалізувався, що сам собі не вірив. А баба не вірила, що домашня затишна дитина просто на очах стає малолітнім бандитом. Баба почала всерйоз перейматися випискою.

Згодом мене виписали з „положительним прогнозом”. Мама з вітчимом повели мене в Лунапарк на атракціони, з яких найбільше мені подобалася кімната жахів – там із темноти на мене вискакували павуки з червоними очима, скелети та різноманітні альонушки з одрізаними головами. Ясна річ, що я їх не боявся. А в зоопарку вони хотіли посадити мене на огидного поні, а я ж уже мав певний досвід „їзди” на справжніх сільських конях, і цей атракціон з міні-конячкою вважав для себе за приниження гідності. Вони таки зсадили мене на нього і провезли кілька метрів. Дорослі не завжди розуміють, що дітям іноді не хочеться того, чого хотілося б у їхньому віці їм…

А потім ми пішли в гості до знайомих дяді Вови, і я вперше в житті побачив комуналку. Мені було зовсім неясно як можна жити в місці, де всі гримлять посудом, постійно вмиваються і лаються. Той постійний рух весь час збивав мене з толку, не давав нічого роздивитися. Мене спровадили гуляти з дітворою, хоч я довго й не хотів іти, набивав собі ціну. Ми гралися в хованки у справжніх „одеських катакомбах” – хитросплетених приміщеннях підїзду, підвалу та підсобки рибного магазину. Ми бачили як бородаті дядьки йшли між будинками, горлали непристойну пісню і били пляшки об асфальт – у всіх було довге розпатлане волосся, в руках якісь нерадянські прапорці і транспаранти. Я думав, що то бандити, але ж то був уже дев'яностий рік.

Власне, там же, в Одесі мене й застав серпневий путч девяносто першого. Коли ми приїхали додому, нас зустрів на воротях дід і сказав бабі півголосом:

– Ольго, я вже й не знав шо буде і шо думать.

На її запитальний жест він ще тихіше проказав:

– Союз розпався.

Що означали ті слова, я розумів лише формально. Мені було дивно, що більше немає п’ятнадцяти республік – сестер. Діти провінції такі речі сприймають повільніше.

А ще за кілька років ми поїхали на море востаннє, хоч і не знали цього тоді. Той же закіптюжений літній загальний вагон, пропахлий потом, зіпсованою їжею і гарячою гумою, нестача води, неможливість відчинити вікна.

Той же самий одеський серпень, пропахлий піском, рибними діжками і засохлою халвою. Тільки кольори вже трохи не ті. Баба прослала на брудному піску своє покривало з вицвілими оленями і важко всілася на нього. На тлі яскравих турецьких і китайських ряденечок, на тлі доладних жіночих фігур у красивих купальниках моя баба зі своєю дурнуватою кошовкою, уже подекуди перев’язаною якимось мотуззям, виглядала незаграбно, і я засоромився. А тепер усе життя соромлюся того сорому…
  
Я пішов блукати коло моря, несучи в голові суцільні чисті кольори, без відтінків і переходів, яких тоді ще не сприймав мій чотирнадцятирічний гарячковий мозок. Байдуже пробрів через бабину безпорадність, яка тоді здавалася незграбністю, і повз її зморшки, які густішали щодня, і повз підозріло важке її дихання, якого я тоді, звичайно, не помічав. І повз кілька пляжів з поодинокими фігурами, розпластаними на піску. Понюхав полин і дим од шашликів, попив хлорованої води з фонтанчика, сів на брилу й заплакав. Баба була стара. Кольори були бляклі. Вода мутна. Величезні хвилі більше не викликали захвату. Навіть дикий пляж унизу вже не вабив так, як торік. Море зовсім збайдужіло до мене.

Ось тому я й не хочу на море.

Коли ми з бабою востаннє піднімалися на гору, я помітив, що їй важко дихати, і що в її фарбованому хною волоссі вже дуже багато сивини. Вона ледве переставляла варикозні ноги.

Коли ми прийшли у двір висохлої в скелет Клавдії Дмітрієвни, баба покликала сусідку по кімнаті й відкрила під виноградом на лавочках пляшку горіхової настоянки. Я пробував заперечити:

– Я дідові розкажу, шо ти опять пила горілку!

На що вона відмахнулася:

– Ось геть! Це настойка солодка, на попробуй!

Я не покуштував, бо мав переконання, що пити алкоголь – це погано. Я підійшов до хвіртки, стояв і нюхав море. А коли обернувся, то побачив, що баба дивиться туди, куди й я. Її трохи вицвілі голубі очі були й за кольором як море. І сама вона була як море. Кидала роботи одну за одною, згори падала вниз, руйнувала родину, забирала дітей, що дід якось ліг під машину, щоб не пустити, пила горілку. Була на язиці у всіх „добропорядних” і „пристойних”, які брали з її рук дефіцити, а потім її ж і ганили. Свекруха її ненавиділа, як ненавидять море, що забрало дитину. Її боялася дочка і зневажав син. А в мене виходило її любити. Виходило любити її за те саме, за що інші ненавиділи. Та власне ж, за море, бурхливе море всередині, з яким вона прощалася, сидячи під виноградом над недопитою пляшкою. Виноградне листя вже терпло, грона наливалися і шепотіли їй на вухо, що нічого немає на землі вічного. Вона того не чула і не хотіла чути. Але море було тільки її і тільки для неї. А я стояв там скраю, спершися на хвіртку, як сторонній слухач неквапної розмови двох стихій, одна з яких уже поволі стихала…

Ось тому я й не хочу на море.


1 коментар:

  1. ТАк гарно.... Ніщо так гарно не пишеться і не читається, як спогади дитинства, зокрема про бабусь та дідів. Дякую.

    ВідповістиВидалити