Галатея

(присвячую Оксані Луцишиній)

Начало і кінець, владарця, вседержитель

моїх білявих мев, моїх скажених псів,

мій полиск золотий у сплетеній косі,

мій оцет і мускус, під шкірою розлитий.

Крізь темінь і нудьгу зови мене своєю,

онуку Нептуна, нещасну Галатею...

Неси мене у ніч. Вона сьогодні рання.

Там сестри, як зірки. Крізь них мене неси,

здійми моїх страждань коштовні пояси

над піняву нуртин, над вічне здивування.

У мокрих рукавах, у буркотінні грому

неси мене до губ розімкнутих, додому.

Я вигнуся як тінь, я роздеру коліна

об ту темнаву міць, обламану як віть,

я всю обмерлу кров зіп'ю несамохіть,

оддам її на карб медузам і нуртинам:

хай блискає вона, безрадісна, як люстро,

на чорні подушки, плющі моєї пустки.

Я вже не відомщу ні каменям, ні м'язам.

Немає в мене мсти. Я вже не відомщу.

То сестри, як зірки, віднайдуть по дощу

плачів моїх вапно, гаряче від образи.

І заячать самі, і згинуть од ячання,

безлисті, як ліси, беззахисні, як лані...

А ти мені повстань – із шепоту, із хвилі,

з усіх моїх палких і марних нарікань –

солоний, як мусон, нестримний, мов ріка

у білих парусах затоплених флотилій.

Між піною й піском назви мене своєю,

онуку Нептуна, нещасну Галатею.