Спіймай мене...

Спіймай мене у вікна холодом,

візьми мій подих на приціл,

і вистрели вечірнім поглядом –

густою тінню по щоці…

Як бризне птахами із тімені

й не стане страху і луни,

не вимовляй мойого імені,

лиш гілку серця хилитни.

Струси його над сніговіями,

розворуши, розпороши…

Лише благаю –

не спали його

вечірнім полум’ям шипшин.

Параска, коровина мати

Тільки-но позамовкають брехливі сусідські собаки, а місяць викотиться з-за лелечого колеса, як великодня крашанка, у хатньому вікні спочатку блимне чадний каганець, потім заскрипить добротне ліжко завбільшки з Селевкову леваду, та ще й о чотирьох нікельованих кулях, і нарешті проз вікна небавом пропливе голова у високій зеленій хустці. То Параска встала до корови…

Чи листя пожовкло, чи вже й кора взялася глибокими борознами на старому, наче дерево, її тілі, чи, може, вже їй і не літати, і не кувати, і не стояти в лісі коло глибокої ями з повним ротом світла, та й слів не згадувати й не класти пружками ще нікому не казаних, все‘дно –корова опосіла її міцно, як опосідають музики недужу голову на весіллі. Ото виходить уранці, сідає на ослін доїти, а руки самі дзвенять, та так дзвенять, що сухі вільхи сік женуть, а з-під землі вилазять загублені бозна-де і бозна-ким іржаві серпи. 

Поема про арапайму

                                         Віршам Ніки Новікової присвячується

Арапаймо семи морів

в тебе в горлі сім якорів

притлуми моє тіло до дна

хай поглине мене глибина

хай потроху мене пізнає

перлоцвітне серце твоє

(Передсмертна молитва молодого колумбійського рибалки, який помер від ран під час риболовлі восени 1999р. Переклад мій)

у ту саму секунду

коли уривається спів

коли пісні вже немає

але повітря ще чутливе як легені

затули свої очі руками

але не заплющуйся

і крізь щілинки зможеш побачити

як перед тобою плаває риба

вперед і назад вперед і назад

то власне продовження голосу

продовження пісні

то дим який завжди зостається після співу

не лякайся але

то власне смерть

у великих лусках

по яких повзають перлівниці

саме такою ти колись побачиш її

але не тепер

ще не тепер

З Іосіфа Бродського. Мені говорять: від'їжджати час

Мені говорять: від’їжджати час.
Авжеж. Спасибі. Ось лишень зберуся…
Авжеж. Атож. Я розумію вас –
не проводжайте. Я не загублюся.

Ах, ні ж бо – не далека путь моя.
Якийсь отут найближчий полустанок.
Ах, ні, не переймайтесь. Позаяк.
Я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Спасибі. Я уже піду.
Авжеж. Пора вже. Це збагнути просто.
Безрадісну морозяну звізду
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Всьому приходить край.
Іще потисну наостанок руку.
Я видужав. Пора мені. Пора.
Авжеж. Атож. Спасибі за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
В поля мене замовклі віднеси.
Бо, знаєш, я з вітчизни вибуваю.

Так, мовби я адресу загубив:
до скла пітного притулюсь обличчям.
Над річкою, яку колись любив,
я розплачусь і човняра покличу.

Все скінчено. Не рвуся, не жену.
Спокійно їдь назад, заради Бога.
Я в небо гляну. Глибоко вдихну
холодний вітер з берега чужого.

Ну, ось і довгожданний переїзд.
Домчи назад без жодної печалі.
Ти на вітчизні зайдеш у під’їзд,
я ж до низького берега причалю.
_____________________________________

Текст оригіналу:

Балада про зеленого хлопця

Богдану-Ігорю Антоничу

Жмутки закоханих ялин,

і день, що перейшов у вітер,

понад вікном снігами світить

і височіє – за полин,

та поза гору, де казки

ущент затанцювали хлопця,

якому мавка хату топить

й пече скляні медівники.

То він – од вас неподалік

єднає воду берегами.

У нього серце – сон і гавань

усіх зелених кораблів.

Він знає правду про пітьму.

Його повсюд шукають діти,

щоби страхи свої страхітні

в долоні висипать йому.

Таких ні кличуть, ні женуть.

Не хочуть бачити й не бачать,

як він несе свою хлоп’ячу,

свою потьмарену луну.

Як він виходить за село,

де зимно плачеться надвечір,

де зморшки затихань старечих

йому захмарили чоло,

де він повився, наче дим

весняним лісом оповився.

Де ваш вогонь? Де ваші вівці?

Де квіти синьої води?..

Зелений шум, зелений дім.

Зелений спалений тайнопис.

У нього одіж пахла кропом.

Йому вклонялись лебеді.

Тепер без нього на землі

уже ні паруса, ні плину…

У нього серце – домовина

усіх на світі кораблів.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Гітара

Починається

плач гітари.

Розбивається

чаша ранку.

Починається

плач гітари.

Ти не змусиш її

спинитись.

Неможливо її

спинити.

Як вода,

монотонно плаче.

Наче вітер над снігом, плаче.

Ти не змусиш її спинитись.

З нею наче минуле плаче,

з нею – Півдня пісок гарячий

ще благає камелій білих.

То плаче без ранку вечір,

то плаче стріла зів’яла,

то перша пташина мертва

співом на віти впала.

Ой, гітаро,

загрузли в серці

п’ять кинджалів.

______________________________________________________

Текст оригіналу:

З Федеріко Гарсіа Лорки. Романс про чорну тугу

Хосе Наварро Пардо

Півні молотками крешуть

далекі ранкові іскри,

коли Соледад Монтойя

горами проносить пісню.

Мосяжного тіла камідь

конями пахтить і тінню,

а груди, немов ковадла

у круглій пісенній піні.

- Кого, Соледад, шукаєш

сама у глибокій ночі?

- Кого б я тут не шукала,

казати тобі не хочу.

Шукаю саму себе я,

та втіху мою дівочу.

- О Соледад! О туго!

Коня, що галопом скаче,

урешті поглине море,

і хвилі над ним заплачуть.

- Не згадуй мені про море.

Росте моя чорна туга

на землях, де сплять оливи,

де в листі співає пугач.

- О Соледад! Та звідки ж

зажура твоя незряча?

Чекання вуста неволить,

і соком цитрини плаче.

- О туго! Немов причинна,

собі не знаходжу ради.

А коси за мною з кухні

до ліжка повзуть, мов гади.

О туго моя! Вкривають

мій стан бурштинові знаки.

О біль сорочок пребілих!

О стегна – суцвіття маків!

- Піди, Соледад, омийся

із жайворів сон-водою,

та й заспокоїш серце

навік, Соледад Монтойя.

Співає в долині річка

мереживом неба й листя,

коли гарбузові квіти

віншують ранкове світло.

О вічна циганська туго

в своїй самоті остання!

Ховають старі джерела

далеке твоє світання.

______________________________________________________________________________

Текст оригіналу:

А осінь вже спрозоріла до гноття

А осінь вже спрозоріла до гноття

й пішла собі наопаш, навпрошки

туди, де вранці проти сонця Мотря

складала млу в кропив’яні мішки.

Мололи пустку у курних оселях

мірошники уважні й вогняні.

Й до ранку матір кликали жерделі

і шепотіли листям по стерні…

З Федеріко Гарсіа Лорки. Балкон

Співає саети

Лола.

Тореро

стоять довкола.

Головою

цирульник самітний

вторить

Лолиним ритмам.

Серед

пахучих плетив

Лола

співає саети.

Лола,

та сама, біла,

що очі в воді

згубила.

 ______________________________________________

Текст оригіналу:

Розстріл в „Каравані”. Історія з приводу…

Не знаю, наскільки це правда, але біологи стверджують, що якщо маленького пацюка загнати в глухий кут і не лишити йому шляхів відходу, він просто кинеться вам в обличчя і намагатиметься виїсти очі. Чомусь саме така аналогія прийшла до мене після прочитання матеріалу про розстріл у „Каравані”.