Отож я приїду, люба,
ми сядемо в літній кухні.
Яблука білий
налив, літо і консервація.
Ти вариш своє
варення. Ти так спокійно рухаєшся,
що можна б тут і
заснути, і назавжди зостатись.
Ні кави, ні
цигарок, ні чорних північних читань,
ні сумнівів
перегірклих, ні сутолоки, ні суму.
Сягати тебе рукою
– як осягати світ весь,
й любити його,
любити – замість про нього думати.
Щоб на ніч тебе –
у тишу, а вранці тебе – із тиші.
Любити тебе,
любити. Та ще ревнувати трошки.
Любити і не
писати, бо як ти оце напишеш:
губи, неначе
губи? Зморшка, неначе зморшка?
…Ти наче здвигнеш
плечима, і просто скажеш – лишайся,
хоча ми вже це
проходили, і ти вже лишався в мене…
Варення у банку
кластимеш, моргатимеш часто-часто,
й важкі
стікатимуть краплі по банці отій зеленій…
Стоятимеш
мовчки-мовчки, тремтітимеш дрібно-дрібно,
а потім банки
додолу рукою змахнеш без сили…
Я думатиму – не
треба, кому я такий потрібний…
Ти думатимеш – не
треба, кому я його варила…
Немає коментарів:
Дописати коментар