Страшно хлоп’яті,
страшно.
Страшно і лячно
йому ночувати під возом.
Бо батько спить
міцно, поклавши руку під голову.
Бо глечик
перекинувся
і молоко витекло
на покіс.
Бо луг розмовляє
цвіркунами і голосами.
Страшно хлоп’яті.
Віз, як сова,
пугукає колесами.
Віз блискає
чорними від дьогтю очима.
Віз каже:
„Ану, хлопче, полечу
я до цвинтаря по нашу бабу Домаху!”
Хлопчик тікає,
тікає –
стерня коле його,
коле.
Вже на середині
поля,
де груша
розсохата,
чує хлопчик –
гуде щось, гуде.
Дивиться – аж то
віз летить по небу,
а на возі сидить
баба Домаха.
Волосся в неї
розплетене,
сорочка на ній
подрана.
Сидить баба
Домаха на возі
і кидає услід
хлопчикові
здоровенні чорні
кавуни…
На світанку його
будить батько,
вони встромляють
вила в сіно
і йдуть додому.
Віз котиться за
волами так стиха,
немов і не вміє
літати.
Хлопчик не
прислухається,
а все одно чує,
як на сіні, біля
вил,
стиха розмовляють
голоси.
Іде хлопчик
додому.
Іде батько
додому.
Ідуть воли
додому.
Мертві їдуть не
знати куди.
Немає коментарів:
Дописати коментар