субота, 28 липня 2012 р.

Віз (З циклу "Дворище просто неба")


Страшно хлоп’яті, страшно.
Страшно і лячно йому ночувати під возом.
Бо батько спить міцно, поклавши руку під голову.
Бо глечик перекинувся
і молоко витекло на покіс.
Бо луг розмовляє цвіркунами і голосами.
Страшно хлоп’яті.
Віз, як сова, пугукає колесами.
Віз блискає чорними від дьогтю очима.
Віз каже:
„Ану, хлопче, полечу я до цвинтаря по нашу бабу Домаху!”

Хлопчик тікає, тікає –
стерня коле його, коле.
Вже на середині поля,
де груша розсохата,
чує хлопчик – гуде щось, гуде.
Дивиться – аж то віз летить по небу,
а на возі сидить баба Домаха.
Волосся в неї розплетене,
сорочка на ній подрана.
Сидить баба Домаха на возі
і кидає услід хлопчикові
здоровенні чорні кавуни…

На світанку його будить батько,
вони встромляють вила в сіно
і йдуть додому.
Віз котиться за волами так стиха,
немов і не вміє літати.
Хлопчик не прислухається,
а все одно чує,
як на сіні, біля вил,
стиха розмовляють голоси.

Іде хлопчик додому.
Іде батько додому.
Ідуть воли додому.
Мертві їдуть не знати куди.

Немає коментарів:

Дописати коментар