пʼятниця, 27 липня 2012 р.

Призьба (з циклу "Дворище просто неба")


Сокоріла призьба, сокоріла,
та курчаток скликала.
Не призьба мов, а квочка.
Курчата, мов кудельця вовни,
позакудлувались,
позабабрувались,
позабрьохувались,
у калюжу під клунею та й порозкочувались.
Плаче призьба, плаче.
Кличе курчаток, ой кличе.
Не призьба мов, а квочка.
А вони не йдуть, малі.
А вони не йдуть, дурні.
Сплескує призьба руками,
майорить призьба рукавами,
хустку зубами закушує
та знов кличе курчат:
ціпу-ціпу-ціпу, малі,
ціпу-ціпу-ціпу, дурні.
Не йдуть курчата.

А вже суне з грядок ніч-мати,
сапає та хекає.
Несе в пелені молочаю кролям,
випускає вгору жовтий корж місяця
і стиха лає курчат,
що жовтими цяточками
блищать із калюжі:

-         Ач ви малі, ач ви капосні…
Ось я вам, гемонські душі…

Та збирає нищечком курчат,
та складає в пелену хвартуха
в огірках і торочках,
та несе в решеті під призьбу –
спати, спати час.

Немає коментарів:

Дописати коментар