Призьба (з циклу "Дворище просто неба")

Сокоріла призьба, сокоріла,

та курчаток скликала.

Не призьба мов, а квочка.

Курчата, мов кудельця вовни,

позакудлувались,

позабабрувались,

позабрьохувались,

у калюжу під клунею та й порозкочувались.

Плаче призьба, плаче.

Кличе курчаток, ой кличе.

Не призьба мов, а квочка.

А вони не йдуть, малі.

А вони не йдуть, дурні.

Сплескує призьба руками,

майорить призьба рукавами,

хустку зубами закушує

та знов кличе курчат:

ціпу-ціпу-ціпу, малі,

ціпу-ціпу-ціпу, дурні.

Не йдуть курчата.

А вже суне з грядок ніч-мати,

сапає та хекає.

Несе в пелені молочаю кролям,

випускає вгору жовтий корж місяця

і стиха лає курчат,

що жовтими цяточками

блищать із калюжі:

-         Ач ви малі, ач ви капосні…

Ось я вам, гемонські душі…

Та збирає нищечком курчат,

та складає в пелену хвартуха

в огірках і торочках,

та несе в решеті під призьбу –

спати, спати час.