четвер, 24 листопада 2011 р.

Пісні


ТЕОРІЇ

ПІСНЯ СІМОХ ДІВЧАТ
(Теорія райдуги)
Співають семеро
дівчат.

(Аркою в небі –
сонячна втома.)

Душа – сімома голосами
сімох дівчат.

(Повітря біле.
Птахи зникомі.)

Вмирають семеро
дівчат.

(А чом не девять?
Не двадцять чому?)

Ріка несе їх.
Не видно нікому.

СХЕМАТИЧНИЙ НОКТЮРН
Коліно, змія, тростина.
Трунок, сліди і тіні.
Вітер, земля, самотина.
(До місяця сходи плинуть).

ПІСНЯ ШКОЛЯРА
Субота.
Двері в сад.

Неділя
сіра.
Сіра.

Субота.
Арок синь
простора.

Неділя.
Межі
берегів і моря.

Субота.
Кострубатий
колос.

Неділя.
(Любов стернею коле.)

*
Стати світлом пісня хотіла.
Нитки із фосфору, нитки із місяця
у пітьмі її прошили.
Пісня не знає, чого хотіла.
Дзеркалами ходить
у залі опаловій.
Саму себе повсякчас знаходить
і повертає...

КАРУСЕЛЬ
Хосе Бергаміну
Котяться на колесах
пишні святкові дні.
На каруселі – вгору.
На каруселі – вниз.

Синій Великдень.
Біла Різдвяна Ніч.

Будні скидають шкіру,
змії неначе.
Тільки свята для цього
надто ледачі.

Як матері, неквапом,
ідуть у ніч.
Вечір несе за ними
хвости рясні.

Синій Великдень.
Біла Різдвяна ніч.

Вчеплена до зірниці,
мчить карусель,
ніби тюльпан розквітлий
п’ятьох земель.

На кониках, що до неба
пантерами скачуть,
діти куштують місяць,
черешню наче.

Лютуй, лютуй, Марко Поло!
На колесі, в вишині,
діти химери бачать,
невидні очам земним.

Синій Великдень.
Біла Різдвяна Ніч.

ТЕРЕЗИ
Ніч непорушна звіку.
День неминуче плинний.

Ніч – об високій смерті.
День – об крилі єдинім.

Ніч дзеркала рівняє.
День під вітрами гине.

ПІСНЯ З РУХОМ
Вчора.

(Зірки,
мов хвилі.)

Завтра.

(Зірки вже
білі.)

Сьогодні.

(Жадаю квітку,
приспану туманом.)

Вчора.

(Зорі
полумяні.)

Завтра.

(Зірки вже
карі.)

Це серце! Боже!
Вибухає жаром!

Учора.

(Память зір
і ночі.)

Завтра.

(Зірки стулили очі.)

Сьогодні.

(Завтра!)

О, чи здолають море
хисткі мої човни?
Мости твої, Сьогодні,
над шляхом водяним!

ПРИКАЗКА
Березень так
спішить.

І січень минає високо.

Він бо мандрує з місяцем.

А березень, він же – мить.

Січень –
утіха очам старим.

Березень –
рук молодих порив.

ФРИЗ
Густаво Дюрану
ЗЕМЛЯ:
Дівчата-бризи
довгими шлейфами зблисли.

Хлопці-вітри
стрибають на місяці.

МИСЛИВЕЦЬ
Високі сосни!
Чотири голубки летять у вітрі!

Чотири голубки
летять і вертають,
чотири поранені тіні
ховають.

Доземні сосни!
Чотири голубки землею вкриті!

КАЗКА
Однороги й циклопи.
Золоторогі,
зеленоокі.
На крутосхилах,
де товпляться брили,
чисте срібливо творять.
Довкола ж – ні скла, ні моря.
Циклопи і однороги.
Одна зіниця,
одна спромога.
Хто не боїться рогів тяжких?
Хто повстане супроти них?
Сховай свою вроду,
природо!

СЕРПЕНЬ
Серпню,
а хто ти?
Брослива? Цукор?
Чи сонце вечірнє,
мов зливок плода?

Посмішку в листі
хова кукурудза.
Посмішка в неї
гаряча й тверда.

Серпень.
А діти смагляву скибку
і ситий місяць
їдять.

АРЛЕКІН
Груди, мов сонце, червоні.
Груди, як місяць, блакитні.

Тіло напів коралове,
наполовину – срібне.

ТРИ ДЕРЕВА ЗРУБАЛИ
Ернесто Альфтеру
Їх троє було.
(День сокири приніс.)
Їх двоє було. (Срібні крила – увись.)
Лишився один.
Не лишилось нікого.
(Оголене плесо води.)




НОКТЮРНИ З ВІКНА

І.
Ходить місяць верхом.
Низом ходить вітер.

(Я довгастим зором
до небес пришитий.)

То під вітром місяць,
то понад водою.

(Зором недалечим
при землі давно я.)

Проз дівочі крики
легко я піднісся
з місяця водойми
на небесний місяць.

ІІ.
А ніч простягає руки.
У скло пястуками кресне.

В наруччях води дзвінкої
її загорілі плесна.

Річиця душі моєї
на склі танцювала синьо.

Поранені миті крівю
сочилися крізь годинник.

ІІІ.
Я головою – з вікон.
Там хочуть мене вбити.
Ножа над головою
мені заносить вітер.

Я легко і смиренно
зложив йому на плаху
всі помисли незрячі,
всі пристрасті прочахлі.

Цитриновим настоєм
пахтіла мить несита.
Та в пелюстки жалоби
помалу вигас вітер.

ІV.
Вмерла сьогодні рано
дівчина-водяниця,
ай, на землі безплідній
солодко їй лежиться.

Рибка снує над нею,
колами щось ворожить.
Вітер гукає „доню!”,
а пробудить не може.

В косу її ослаблу
зела вплелися хитрі.
Сірі соски, мов жаби,
жаско тремтять на вітрі.

О, Богоматір моря!
Жалуй своє спасіння
дівчині, розпростертій
у яблуневій тіні.

Довбанки гарбузові
їй подарую скоро.
Плаває хай бездумно
ай, по солонім морю!


ПІСНІ ДЛЯ ДІТЕЙ
Прекрасній дівчинці Коломбі Морлі Вікуньї, померлій 8 серпня 1928 року.

КИТАЙСЬКА ПІСНЯ В ЄВРОПІ
Моїй хрещениці Ізабель Кларі

Дівчина з віялом
вийшла на міст.
З віяла в річку
впав падолист.

Хлопці у фраках
дивились згори
на ніжки, що йдуть
по мосту без перил.

Дівчина з віяла
в долі проха
суконь мережаних
і жениха.

Хлопці жонаті
на дзвінкоголосих,
станом тоненьких
і золотокосих.

Розлився цвіркун
піснями пісенними.

Дівчина йде
та й іде по зеленому.

Співає цвіркун
поміж листя в саду.

Хлопці у фраках
на північ ідуть.


СЕВІЛЬСЬКА ПІСЕНЬКА
Соліті Салінас

В гаї помаранчевім
сонця ледве-ледь.
Вилетіли бджоли
по квітковий мед.

Де він, де він, мед?

Він у синій квітці –
квітці Ізабель.
Пахне медом, пахне
плетиво стебель.

Хтось залишив мавру
стільчик золотий
А його дружині –
крісло з конфеті.

В гаї помаранчевім
сонця вже аж ген!..


МОРСЬКА МУШЛЯ
Натальї Хіменес

Мушлю морську принесли мені.

Море співає
і тихне у ній.
Серце моє
в того моря на дні –
з рибками срібними
у глибині.

Мушлю морську принесли мені.


І ЯЩУР ЗАПЛАКАВ ГІРКО
Мадемуазель Тересіті Гільєн
що грала на фортепіано під ці рядки

І ящур заплакав гірко,
і ящірка безутішна.

Заплакані, зодягнули
біленькі свої манишки.

Ай горе, навік згубили
свою золоту обручку!

Обручку свою свинцеву,
що їм прикрашала ручки.

Велике безлюдне небо
крутило крутьоло птаства.

А сонце – керманич круглий –
вдягнуло жилет атласний.

І ящірка постаріла,
і ящір зігнувся наче.

Ай як же вони ридають!
Ай, ай, як невтішно плачуть!

ПРОСПІВАНА ПІСНЯ
У сірому
птах Грифон
сірий був, як сама сіризна.
Дівчинка Кікірікі
білість губила
і форму.

Щоб увійти в сіризну,
я зафарбувався в сіре.
Як же засяяв я
у сірім!

КРАЄВИД
Ріті, Кончі, Пепе і Карменсіті

Вечір молився і мерз
в одязі літнім.

Там, за холодним вікном,
знічені діти
бачать, як птахом стає
дерево світле.

Вечір натомлений ліг
серцем на ріки.
Світить червоно на дах
яблуко дике.

ДУРНА ПІСНЯ
Мамо,
я хочу бути хлопчиком срібним.

Синку,
замерзнеш, срібло, воно мяке.

Мамо,
я хочу бути воді подібним.

Синку,
замерзнеш, тіло води тонке.

Мамо,
мене на подушці вишити можна?

Зараз,
синочку, вона ще порожня…


АНДАЛУЗЬКІ ПІСНІ
Мігелю Пісарро

ПІСНЯ ВЕРШНИКА
(1860)
Ген розбійник-місяць
чорним чубом блиснув,
заострожив пісню.

Коню ж ти мій, коню,
що ж мовчить твій вершник з ружею на скроні?

Ай, остроги мідні.
Молодий розбійник
загубив повіддя.

Коню ж ти мій бистрий,
чом жасмином пахне зловороже вістря?

Ген розбійник-місяць
пагорбам і долам
закривавив чола.

Коню ж ти мій, коню,
що ж мовчить твій вершник з ружею на скроні?

Грізна і сувора,
чорна ніч у небо
застромила зорі.

Коню ж ти мій бистрий,
чом жасмином пахне зловороже вістря?

Ген розбійник-місяць
голосом і рогом
над багаттям висить.

Коню ж ти мій, коню,
що ж мовчить твій вершник з ружею на скроні?

АДЕЛІНА НА ПРОГУЛЯНЦІ
Немає в морі помаранчів,
нема любові у Севільї.
Сховай мене під парасолю
від розпашілого світила.

Лице моє позеленіє,
мов сік із лайма і лимона,
твої слова, неначе рибки,
снують навколо і не тонуть.

Немає в морі помаранчів.
Ай, любове.
Нема любові у Севільї.

( - ОЖИНО, ОЖИНО…)
- Ожино, ожино, бліда, попеляста,
дай мені жменьку ягід, будь ласка.

- Кров, колючки і кора зашкарубла.
Я так полюблю, якщо ти полюбиш.

- З тіней зелених ягоду синю
мені на язик поклади, ожино.

- Я б тебе, я б тебе вік обіймала
в пітьмі своїх колючок привялих…

- Ожино, ожино, куди ти? Куди ти?
- Шукати любов. Ти не вмієш любити.

(ПІШЛА МОЯ МИЛА ДО МОРЯ)
Пішла моя мила до моря
жорству рахувати і хвилі,
й зустріла дорогою раптом
ріку, що вертала в Севілью.

Поміж олеандрів і дзвонів
хиталося пятеро суден,
вода струменіла на веслах,
вітрила розправили груди.

І хто ж то дивився на вежу,
уквітчану вежу Севільї?
А пять золотих голосочків,
мов персні, на воду світили.

Ріку перескочило небо,
притьма в шелюги покотилось.
Повітря смеркало, смеркало.
Пять перснів світили, світили.

ВЕЧІР
(Чи опустила
моя Люсія
ноги в ручай?)

Три височенні тополі.
Зірка на видноколі.

Тиша, ляклива, над річкою ціджена,
жабами, жабами тиша поїдена! –
Схожа та тиша на сукна, розписані
зелами й місяцем, зелами й місяцем.

Дерево мертве,
засохле, оголене,
колами в воду
розходилось, колами.

А я все сидів над озерними гладями.
Думав собі про смаглявку з Гранади.


ПІСНЯ ВЕРШНИКА
Кордова.
Самотня й далека.

Чорний кінь і повний місяць,
ще й оливок повна торба.
Знаю всі шляхи й стежини,
все одно – не втраплю в Кордову.

По рівнині, разом з вітром,
місяць ярий, коник чорний.
Смерть мені у вічі дивиться,
смерть пильнує браму Кордови.

Ай, яка дорога довга!
Ай, ти конику хоробрий!
Хто ж та смерть, що їй так хочеться,
не впустити нас у Кордову!

Кордова.
Самотня й далека.


ЦЕ ПРАВДА
Кохати, як я кохаю,
це трудно, о як це трудно.
                 
Болить мені гай і вітер,
сомбреро
і серце в грудях.

Купіте прошу, купіте
цю стрічку з нічного туску,
печалі моєї нитку –
на хустку, на білу хустку.

Кохати, як я кохаю,
це трудно, о як це трудно.

ДЕРЕВО, ДЕРЕВО
Дерево, дерево,
сухе і зелене.

В гаю маслини збирала
дівчина в скромній одежі.
Стану тонкого торкнувся
вітер далекої вежі.
Гнали коней андалузьких
четверо вершників славних
у сорочках лазурових
і сорочках зеленавих.
„В Кордову, нумо, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Троє струнких торелільйо
коней спинили гарячих.
Шпаги аж міняться сріблом,
одіж горить помаранчем.
„Нумо в Севілью, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Щойно лиш вечір накинув
шати бузкові на гори,
красень примчав їй із ночі
місячні мирти прозорі.
„Нумо в Гранаду, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Досі шукає маслини
дівчина та серед листу.
Вітер поклав їй на плечі
руки свої попелисті.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

КРАСЕНЮ
Красеню, красеню,
знаєш ти сам:
в домі твоєму кадять фіміам.

Ти не приходь, не вертайся, не муч.
Двері свої замикаю на ключ.

Ключик тоненький, срібний, коштовний.
Ключик мій висить на стрічці шовковій.

Декілька слів залишилось на ній:
„Вже моє серце в далечині”.

До мене на вулицю вже не ходи ти.
Вітер хай буде там, вітер і вітер.

Красеню, красеню,
знаєш ти сам:
в домі твоєму кадять фіміам.


ТРИ ПОРТРЕТИ З ТІННЮ

1.
ВЕРЛЕН
Пісня,
якої вже не співатиму,
спить на моїх вустах.
Пісня,
якої вже не співатиму.

Над жимолостю світляк
зіркою сходить.
Та місяць клює
променем воду.

Снилась мені тихо і матово
пісня,
якої вже не співатиму.

Пісня, повна вуст,
хвиль і буруння,

пісня, там де час
в тінях і вогнях.

Спів живих зірок
про безсмертя дня.

ВАКХ
Гомін незайманий, гомін зелений.
Тягнеться смоква руками до мене.

Тінь її, наче пантера у листі,
ревно полює на вірші тінисті.

Місяць рахує собак паперових,
зіб’ється з ліку – і знову, і знову.

І вчора, і завтра, і чорне, й зелене,
і кола лаврові навколо мене.

Хто ж то полюбить тебе, моя мила?
Чим же ти серце моє підмінила?

З жаху нічного, з пітьми і безтями
тягнеться смоква до мене руками.

2.
ХУАН РАМОН ХІМЕНЕС

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг
сни загубили свої.

Білість летить і летить
на килими з німоти
і голубиних пір’їн.

Сон незворушно-сліпий
тугу свою кам’яну
тремко несе в глибину.

В білості, у білизні
широко небо розтяв
ранами чистих уяв.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг…

ВЕНЕРА

Такою тебе побачив

Ти мертвим квітом квітла,
спливала покрізь вітер
в просторій мушлі ліжка
прогалинами світла.

Ти світ оцей лишила,
де іриси і тіні
у дзеркалах стемнілих
двояться безупинно.

Ти мертвим квітом квітла,
крізь серце і волосся,
крізь пінні укривала
любов перепливала.

3.
ДЕБЮССІ
Тінь моя проходить мовчки,
мовчки по канаві чорній.

Із моєї тіні жаби,
жаби вибирають зорі.

Тінь дає моєму тілу,
тілу спокою і втоми.

Тінь мовчить і тінь проходить,
ходить комаром бузковим.

Цвіркуни позолотили
комишиння зеленаве.

Із грудей постало світло
відображенням канави.

НАРЦИС
- Хлопче, упадеш і втонеш!
Віднесе за течією!..

- Річкою пливе троянда,
річка – в пелюстках у неї!

- Подивись мерщій на птаха!
Жовтий птах посеред ночі!..

- Очі я впустив у воду…
- Відійди од краю, хлопче!

- Наче сам я в тій троянді…
Хлопчика відносять хвилі.

Він пощез. Усе збагнулось...
Тільки висловить несила.


ІРЕНІ ГАРСІА
У гаї
чорні тополі танцюють
і співають.
Аж деревце,
те, з чотирма листками,
в танець пішло так само.

Скоро впадуть
дощі і сніги, Ірено!
Танцюй же, танцюй,
поки все зелене.

Усе ще зелене, зелене.
І я потанцюю з тобою, Ірено.

Ай як вода спливає!
Ай моє серце крає!

У гаї
чорні тополі танцюють
і співають.
Аж деревце,
те, з чотирма листками,
в танець пішло так само.



НА ВУШКО ДІВЧИНІ
Я не хотів
з тобою говорити.

Я бачив у твоїх очах
два божевільних деревця.

Сміх, золото і вітер.

Заворушились віти.

Я не хотів
з тобою говорити.

ПРОСТУВАЛИ ЛЮДИ
Простували люди
в осінь звільна.

Завертали люди
в зілля, зілля.
У руках – гітари,
в оберемку – півні.
Люди йшли до царства
сонного насіння.
Річка снила, снила.
А з фонтана – бризки.
Серце моє, серце,
вистрибни!

Завертали люди
в зілля, зілля.

А за ними – осінь
звільна, звільна –
з вижовклими зорями,
і птахами хворими,
і тугими хвилями.
Груди – накрохмалені,
голова – нахилена.
Та замовкни ж, серце!
Затужавій воском!

Простували люди,
а за ними – осінь.
 

Немає коментарів:

Дописати коментар