пʼятниця, 4 листопада 2011 р.

Мені цих дум нічим не стримати


Мені цих дум нічим не стримати.
Ростуть цвяхами та й ростуть.
І тнуть твоїм коштовним іменем
глуху північну каламуть.
Зоря ячить, забита хмарами,
мені у суголос ячить…
всіма незвіданими карами
у груди зболені бючи.

Думки сичать, шаліють, котяться,
тяжіють грозами зізнань.
Рідких прозрінь невмілі дотики
на губи бризкають вина.

Я не живу – тобою стверджую
уперше спізнане життя!
Засій мене вузькими стежами –
від забуття до вороття.

Скажи – чом серце в темну синяву
твоїм обличчям вибуха?

Й за віщо я стою, сповинутий
в імлу досвітніх задихань?

2007р.

Немає коментарів:

Дописати коментар