неділю, 6 листопада 2011 р.

Шось про мистецтво й піар


Мав сьогодні кілька розмов з різними людьми. Мені закидають (і не тільки сьогодні, а часто), що я себе ніяк не піарю, що це дуже потрібна справа, що без цього ніяк у сучасному світі і т.д. Стейнбек якось сказав "писатель должен писать", та я й не дуже собі уявляю, як я оце поїду шкірити зуби на презентаціях. Я не розумію - навіщо. Навіщо я на презентаціях? От такий у мене аж дитячий подив. завжди думав, що за автора найкраще говорять твори, а не сам автор. А всі ці презентації, рекреації, інсталяції потрібні лише як форма зайнятості їх організаторів - ледве оперених Авторів і Критиків, які всерйоз думають, що вони не тільки роблять українську сучасну літературу, а ще й здатні рухати нею, спрямовувати її в потрібному руслі. Відголоски цього рухання іноді читаю в перед- і післямовах до збірок різних авторів - часто пишуть так поблажливо і самовагомо, що їй бо хочеться плюнути й послати якнайдалі. Хочеться сказати словами художника (Рєпіна, здається): "А вы нарисуйте лошадку!"
Ви намалюйте коника спочатку, шоб було похоже (це вже за Жаданом), а тоді розказуйте про те, як Вам приємно мати когось у вашій особистій літературі. Заходжу на сайти модних літжурналів: там знову Карпа. Веде авторські колонки, пише романи й раскази. Я то розумію, що образ письменника як мислителя з печаттю творчої муки на блідому чолі - вже в минулому, але невже література пройшла такий шлях за декілька століть тільки задля того, щоб вилитися в спорадичні гінекологічні шарпання авторинь? Вважайте мене снобом і провінціалом, але я не хочу бути в одній літературі з Карпою. Навіть не так. Не те щоб не хочу. Низові жанри були й будуть, од цього нікуди не дінешся. Я не хочу мати нічого спільного з процесом, у якому Карпа - жриця мистецтва. Нинішні підлітки-хлопці читають комікси й дивляться фільми про роботів. Дівчатка  дивляться ромкоми з принцесами й принцами на бентлі. Але Британська академія не роздає цим фільмам нагород як шедеврам мистецтва. Ось тому я й не хочу туди... Розумію, що для того, аби перемогти в конкурсі приміром "Смолоскипа" - не досить просто надіслати туди тексти гарного художнього рівня. Там треба тусуватись! Треба, щоб там почали вважати тебе своїм, бо в них своє коло. Розумію це на рівні примітивного розсудку. Але якщо дивитися з головних засад? Хіба не мистецтво має бути вирішальним чинником? Чинником, заради якого, власне, і город городився? Я сам - тричі перепрошую - ось уже декілька років поспіль голова журі в обласному літературному конкурсі. Маленькому, полтавському. Але - побий мене грім - якщо не художній рівень текстів завжди був для мене альфою й омегою в оцінюванні і роздачі зайців. А в більшості великих конкурсів - не так. Там потрібні не вірші, а автор. І це - штучно створена модель розкрутки, один з головних рушіїв якої - публічність. Зроби свій творчий вечір, проведи чийсь, дай інтерв*ю якомусь сайту, напиши передмову до чиєїсь книжки, зустрінься з читачами в книгарні Є... А коли ж тоді малювати лошадку??? Не знаю як кого, а мене публічність спустошує. Нечасто беру участь у всяких там заходах, але мені й цього досить, аби відчути їхню непотрібність. А розповіді знайомих про такого роду заходи взагалі жахають. Як правило, там рідко слухають, а більше чекають своєї черги виступати. А коли там чоловік 400 читає вірші, то... боюсь, що в мене для цього вже заслабка нервова система. Кому треба когось знайти і поспілкуватися - знайде. Мобільний зв*язок, соцмережі, блоги, аськи і т д. А для решти - це просто приємно провести час. Жіночки бальзаківського віку, які люблять ходити на презентації в бібліотеки, як правило однаково захоплюються і гарними віршами, і графоманією. Бо різниці не бачать. А мене страшенно дратує, коли по очах бачу, що людина мене геть не чує, а все одно закочує очі і розсипається компліментами. То для кого все це робити? Отож бо, що варіант відповіді один: для себе. Щоб бачили, впізнавали, ідентифікували. Всерйоз читати ніхто не почне, але будуть вітатися на вулиці. А ті, хто читатимуть, знайдуть і так, якщо їм цікава література, якщо вони за нею слідкують і шукають нових імен. Про видання книжок - те саме. Якщо я видаю своїм коштом - значить це потрібно тільки мені. А якщо тільки мені, то я й з компа почитаю, або роздрукую в крайньому разі. Хоча знову ж - якщо знайду правильних людей у видавництвах, правильно і грамотно все подам, то може й видадуть, але -! - перспектива ходити по приймальнях з акуратною течкою віршиків здається мені дуже принизливою. Я не можу втямити і вкласти собі це в голову. Тобто як? Я відчиняю двері і кажу дядечку-редактору - мовляв, почитайте мої віршики, а раптом вони вам сподобаються і ви зробите книжечку? Хтозна, може це тому, що в мене відсутній подібний досвід, але я не знаю як це зробити. Як? З якими очима? Не уявляю. Та ще й угадати треба що дядечко любить, а чого не любить. Бо я колись заїкнувся одній іменитій людині з іменитого видавництва у ні до чого не зобов*язуючій і ніби дружній розмові про Бродського, і отримав відповідь: "Я не читаю цю вашу російську літературу". І всі перспективи зникли. Хоча я завжди думав, що у словосполученні "російська (англійська, болгарська чи грецька) література" важливіша саме література (тобто присутність у тексті літератури), а не приналежність її до якоїсь країни. Але термін з радянських підручників теорії літератури "тенденційність" мабуть живе, і буде вічно жити, скільки б не заперечували його право на життя ті, хто, суперечачи власним же переконанням, вішає на поета етикетку "наш" або "не наш". А - між тим - лошадка вона і є лошадка. Що для білоруса, що для англійця. Тому мабуть краще мені і далі намагатися її малювати. А ще - намагатися обережно перевсти її з мови в мову (я про переклади). І сподіватися, дуже щиро і запекло сподіватися, що кожна наступна лошадка буде краща за попередню. Здається, це має бути для автора головним.

7 коментарів:

  1. Пане Сергію, все доладно і логічно, навіть експресія - і та доречна. Тільки я все одно не згоден. Ви не хочете піаритись, я так зрозумів, вже будучи письменником(пробачте, та я не надто обізнаний у сучасній вітчизняній літературі). А як же "мистецтво - у маси"? Чи Ви вважаєте, що література - це справа елітарна? Гадаю, років з вісімдесят-девяносто вже ні. З часів лікнепу. Я теж на Вашому місці(а мені повезло куди менше - мене ніхто не хоче друкувати і навіть просто читати) не хотів би стояти на одному постаментові з деякими постатями нашої сучасної літератури, однак чи не схоже це на самомилування та вередливість? "От є один козел(коза) - значить нам з ним(нею) не по дорозі". А як же література? Карпа потрібна їй рівно стільки, скільки в неї лишаються читачі. Те ж саме з багатьма іншими письменниками. Висоцький без піару лежав би в одному зібранні на старій пильній поличці. Свій піар був і у класиків, тільки маштаби тоді, гадаю, були іншими. Чого вартий лиш вибрик Конан-Дойла, коли він оголосив мавпячий череп за людський?! А звитяги і пригоди Хемігвея? А богемне життя Шевченка зі скандалами? А Акутагава, а Місіма. Чесно кажучи, мені здається, що навіть самогубство письменників - це часто акт піару(щодо двох останніх згаданих - я переконаний). Свого часу Є.Лєтов назвав свій гурт "Єгор и опизденевшие", щоб не дай божде не опопситись. Результат? Вчасно перейменувався, щоб не лишиись на віки на піратських касетних записах якихось там андергаундних маргіналів кінця 80-их. Нажаль, люди не зрозуміють Ваших скромності та пуританства. Людям більш зрозуміла показуха. Нещира, оманлива, дуже часто - меркантильна, але все ж показуха. Здається, іншого способу популяризувати літературу, а для наших теренів це рівносильно реанімації літератури, окрім піару я не бачу. І, можливо, варто переступити через себе, стати складовою цієї нещирої оболонки, підкоритись(як же цього не хочеться!) її правилам, бо люди самі цього бажають?! Самі цього потребують. Хліба Ви їм дати не можете, так дайош видовища! Чи не є це одним із покликань людини мистецтва. Це не значить, що треба лицемірити: світити посмішками на тих же презентаціях, писати про себе схвальні відгуки чи лизати вічко видавцеві. Достатньо писати від серця, але й люду при цьому не цуратись. Ті, кому дано, зрозуміють Вас просто читаючи Ваші твори. Комусь крім цього треба буде ще образ автора: байдуже, що засмальцьвонай убогими можливостями та традиціями ЗМІ. Інші ж зіжруть одну лиш штучну оболонку і лишаться задоволеними. Кому, як не цинічно це прозвучить, від цього погано? Чи краще в стінку головою битись? Тоді навіть тим, хто здатен мислити, Ваша творчість лишиться невідомою.

    Не подумайте, що вчу життя, у жодному разі. Це лиш моя думка.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. та ні, все ок, я не переймаюсь, але ви написали надто загально. Давайте обговоримо конкретні рецепти чи способи. Я послухаю і зроблю висновки.

      Видалити
  2. Гадаю, Ви і так все добре розумієте. Рецепти і способи - то не до мене. Але від презентацій, прес-конференцій та виступів у ЗМІ, здається, ще жодна національна література у світі не померла.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Гадаю, що й без моєї участі в цих заходах національна література лишиться жива. Навіть - впевнений у цьому.

      "Нажаль, люди не зрозуміють Ваших скромності та пуританства. Людям більш зрозуміла показуха. Нещира, оманлива, дуже часто - меркантильна, але все ж показуха."

      Не сперечаюсь. Мабуть, ви маєте рацію. Але мені не хочеться бути замішаним у чомусь подібному.

      "І, можливо, варто переступити через себе, стати складовою цієї нещирої оболонки, підкоритись(як же цього не хочеться!) її правилам, бо люди самі цього бажають?!"

      Я далекий, дуже далекий від думки, що письменник пише для людей. Переконаний, що на 99% - для себе.
      А якщо підкоритись правилам, то, може, мені ще й почати писати так, аби бути геть усім зрозумілим?! Погодьтеся, це ж наступний крок. Якщо мистецтво - в маси, то треба його й підлаштувати під маси? І писати так, АБИ ТІЛЬКИ тебе читали й розуміли якомога більше людей?! Пардон, це не моя позиція.



      Видалити
  3. Тим, що живете у суспільстві - Ви вже підкоряєтесь правилам. Якщо у Вас є сімя - Ви підкоряєтесь іншим правилам. У компанії своїх друзів Ви теж підпорядковуєтесь правилам. У чужій компанії - поготів. Працюючи, ви підкоряєтесь правилам. І ці правила часто не вельми приємні, чи не так?
    Я Вам не вірю. Ви пишете для себе, не підкоряєтесь правилам і не піаритесь. Для кого ж тоді Ваші інтервю і цей блог?!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ви мене не зовсім зрозуміли. Або я не так висловився.

      Мені не шкода дати інтерв'ю, чи то щось опублікувати в блозі чи на якомусь сайті. Кому цікаво - прочитає. Кому нецікаво - обмине. Я роблю це постійно - блог і кілька літ.сайтів.

      Якщо мені запропонують видати книгу, я теж, скоріш за все, не відмовлюсь. Просто я не буду нав'язуватися видавцям сам. Тому що переконаний: якщо письменник самотужки проштовхує свої твори до друку, значить вони потрібні лише йому.

      Щодо вірю/не вірю, то це ваша особиста справа. Я цією публікацією не мав на меті когось переконати, я тільки сказав, що думаю на цю тему. Вибудовувати лінію захисту і шукати ще й ще аргументів я теж не збираюся. Не тому, що мені ліньки, чи не маю часу. А тому, що це нічого не змінить. Ні ви, ні я не почнемо думати по-іншому, а залишимось усе одно при своєму.

      Видалити
  4. Цікава стаття, пане Сергіє! Байдуже, чи комусь це подобається, або не подобається, та мистецтво завжди буде супроводжувати машина реклами. Вибір за нами: сісти і поїхати в цьому незручному авто, або тьопати пішки. Закони сучасного менеджменту покликані забезпечити прибуток, навіть із таких безнадійних справ як поезія. В сучасній естраді біля одного співака харчується близько 50-ти людей- хореографи, звукооператори, гримери, продюсери, водії тощо. Театр живе за тими ж принципами, кіномистецтво - також. Безсумнівно, можна ліпити блискучі скульптури і виставляти їх стрункими рядами у власному підвалі. Інколи їх зможуть побачити навіть друзі. Або узагалі насолоджуватися власнимии витворами у гордому одинацтві. А можна знайти толкового менеджера, підписати з ним контракт щодо рекламування власного імені. Але, відчуваю, справа тут в іншому: Ви не бачите в цьому сенсу. Бо і поезію, і творчий процес уже вважаєте самодостатніми чинниками. Решта - несуттєвості. Звідси логічне запитання: то що ж робити? Стати конформістом і наступити на горло власній пісні, чи продовжувати в тому ж дусі? Можна, звичайно сісти посеред річки із широко роззявленим ротом, сподіваючись що туди запливе риба. А можна активно клацати зубами. В першому випадку людина залишиться голодною, в іншому - навпаки. А вибір за нами.

    ВідповістиВидалити