З Артюра Рембо. Зачаровані.

Серед туману й снігу, чорні,
Край душника, що світить зорно,
У колі мли
П’ять малюків убогих стежать
Як пекар творить із пожежі
Русявий хліб.

Як сильні руки місять тісто,
І як несуть у золотисту
Поважну піч...
Той хліб і здалеку солодить,
Той пекар з усмішки виводить
Прадавній спів.

Сидять – не ворухнуться наче,
Душник їм дихає ледачо
Теплом грудей...
І раптом галас холоднечі
Тамує хліб, що ніби з печі
До них іде!..

Як сволоки співають дзвінко,
Співають золоті скоринки,
І цвіркуни...
Із печі йде незнана сила!
Ворушить душі розпашілі
У глибині.

І знову їм життя – прекрасне,
Хоч і у паморозі наскрізь,
Та все одно ж...
На гратках, від морозу сивих,
Хапають промені щасливі
Через вікно...

Вони самі собі – молитва –
Ці схилені до світла діти.
Мете пітьма,
Аж сорочки тріщать в несилі –
То їх лискучим снігом білить
Сама зима...
 ________________________

Текст оригіналу:


LES EFFARÉS

Noirs dans la neige et dans la brume,
Au grand soupirail qui s'allume,
Leurs culs en rond,

À genoux, cinq petits,—misère!—
Regardent le boulanger faire
Le lourd pain blond...

Ils voient le fort bras blanc qui tourne
La pâte grise, et qui l'enfourne
Dans un trou clair.

Ils écoutent le bon pain cuire
Le boulanger au gras sourire
Chante un vieil air.

Ils sont blottis, pas un ne bouge,
Au souffle du soupirail rouge,
Chaud comme un sein.

Et quand, pendant que minuit sonne,
Façonné, pétillant et jaune,
On sort le pain;

Quand, sous les poutres enfumées,
Chantent les croûtes parfumées,
Et les grillons;

Que ce trou chaud souffle la vie;
Ils ont leur âme si ravie
Sous leurs haillons,

Ils se ressentent si bien vivre,
Les pauvres petits pleins de givre!
—Qu'ils sont là, tous,

Collant leurs petits museaux roses
Au grillage, chantant des choses,
Entre les trous,

Mais bien bas,—comme une prière...
Repliés vers cette lumière
Du ciel rouvert,

—Si fort, qu'ils crèvent leur culotte,
—Et que leur lange blanc tremblotte
Au vent d'hiver...

20 septembre 1870.