Від безнадії спокою не жду

Від безнадії спокою не жду.

Ні миті більше спокою не буде.

Лише до серця підступає трудно

нарешті правда. І спирає дух.

Кінець моєму світлові з вікна.

Кінець. Вона усе про мене знає.

Їй сумнівами крил не обкарнаю –

вони на стіл оперті як труна.

Труна готова, а душа жива.

Живуча і брехлива, як собака.

Вже руки корчить. Вже повітря бракне.

А ще рятунку прагне у словах.

Слова втікають, скурвлені, облудні.

Слова  пощади молять коло ніг.

Якби з тих слів хто виспівав пісні –

напевно горло б виплюнув на груди.

Як знищу те, що й так уже пусте?

Як подолаю правдою правдиве?!

Допоки у землі знайду сліди я –

воно корінням небо обросте.

2007р.