четвер, 3 листопада 2011 р.

З Артюра Рембо. Офелія.

І
По гладі чорних хвиль, де зорі задрімали,
Офелія пливе – лілея осяйна.
Лежить самим сама в коштовнім запиналі,
мисливський ріг сурмить, скидається луна.

Багато сотень літ у темрявій стрімнині
Офелія тремтить, мов скрушний дивовид.
Багато сотень літ, і лагідна, й причинна,
бурмоче свій романс у вітра в рукаві.

А вітер груди їй цілує, й розгортає
пелюстяну габу над полиском води,
а верби сльози ллють і все про неї знають,
спадають на чоло очерети руді.

Зітхає подовкіл і пружиться латаття.
Прокинеться гніздо в вільшаному гіллі,
за голосом майне крилечко пелехате –
таємний слухать спів із зоряної мли.


ІІ
Офеліє бліда! Ти ж бо як сніг чудовна!
Померла ти – поніс, помчав тебе потік!..
Ти слухала колись вітрів норвезьких мову
про волі смак гіркий на горній видноті.

Куйовдили вітри у косах хуртовину,
у мрійний розум твій вплітались голоси.
Природи владний спів тобі до серця линув
то стогоном  дерев, то подихом роси.

То лютий глас морів з дрімучого хрипіння
на серденько благе простяг свої шаблі,
коли блідий юнак із вранішньої сині
сів мовчазний, мов біль, коло твоїх колін.

Причинна! То лиш дим – ті небеса й любові!..
Ти ж станула як сніг у лютому вогні.
Ті марева навік твоє здушили слово
і лазуровий зір втопили в бистрині…

ІІІ
Сказав колись Поет, що в променях зірчаних
ти рвала квіти десь. Тебе ховала мла.
Ще й бачили як вниз у пелені туманній
Офелія бліда, мов лілія пливла. 
 ________________________________________
Текст оригіналу:

     Sur l'onde calme et noire où dorment les étoiles
      La blanche Ophélia flotte comme un grand lys,
      Flotte très lentement, couchée en ses longs voiles ...
      - On entend dans les bois lointains des hallalis.
      
      
      Voici plus de mille ans que la triste Ophélie
      Passe, fantôme blanc, sur le long fleuve noir;
      Voici plus de mille ans que sa douce folie
      Murmure sa romance à la brise du soir.
      
      
      Le vent baise ses seins et déploie en corolle
      Ses grands voiles bercés mollement par les eaux;
      Les saules frissonnants pleurent sur son épaule,
      Sur son grand front rêveur s'inclinent les roseaux.
      
      
      Les nénuphars froissés soupirent autour d'elle;
      Elle éveille parfois, dans un aune qui dort,
      Quelque nid, d'où s'échappe un petit frisson d'aile:
      - Un chant mystérieux tombe des astres d'or.
             
              II
      
             O pâle Ophélia ! belle comme la neige !
      Oui, tu mourus, enfant, par un fleuve emporté!
      - C'est que les vents tombant des grands monts de Norvège
      T'avaient parlé tout bas de l'âpre liberté;
      
      
      C'est qu'un souffle, tordant ta grande chevelure,
      A ton esprit rêveur portait d'étranges bruits ;
      Que ton cœurécoutait le chant de la Nature
      Dans les plaintes de l'arbre et les soupirs des nuits;
      
      
      C'est que la voix des mers folles, immense râle,
      Brisait ton sein d'enfant, trop humain et trop doux ;
      C'est qu'un matin d'avril, un beau cavalier pâle,
      Un pauvre fou, s'assit muet à tes genoux!
      
      
      
      Ciel! Amour ! Liberté ! Quel rêve, ô pauvre Folle!
      Tu te fondais à lui comme une neige au feu :
      Tes grandes visions étranglaient ta parole
      - Et l'Infini terrible effara ton œil bleu!
             
              III
      
             - Et le Poète dit qu'aux rayons des étoiles
      Tu viens chercher, la nuit, les fleurs que tu cueillis,
      Et qu'il a vu sur l'eau, couchée en ses longs voiles,
      La blanche Ophélia flotter, comme un grand lys.
      

Немає коментарів:

Дописати коментар