Ми роздягаємось
при місяці,
так неоманно,
звично так,
як ніби сто разів
обмислена,
і навіть на піску
написана,
і вже ось-ось як
стане піснею
прозора наша
нагота, -
Бо ми не знали,
ми не вміли, ми
не розуміли, що є
– ми!
Хіба ж були
такими білими
тіла у місячних
обмілинах?
Хіба несила так
ятріла нам,
і так стояла під
грудьми?
Ми так не сміли.
І не в силі ми
цю тугу річчю
обірвать.
Ці плечі, до води
нахилені,
ці коси, вітром
розковилені,
пливуть самі
собою хвилями,
і не лишаються
словам.
О як минаємося й
мінимось!
Уже й не знати –
ми чи ні.
Хіба тепер уже
зупинить нас,
що хтозна де, за
часоплинами,
поміж туманами й
ожинами
холоне одіж на стерні. 2010р.
Немає коментарів:
Дописати коментар