Мені цих дум
нічим не стримати.
Ростуть цвяхами
та й ростуть.
І тнуть твоїм
коштовним іменем
глуху північну
каламуть.
Зоря ячить,
забита хмарами,
мені у суголос
ячить…
всіма незвіданими
карами
у груди зболені б’ючи.
Думки сичать,
шаліють, котяться,
тяжіють грозами
зізнань.
Рідких прозрінь
невмілі дотики
на губи бризкають
вина.
Я не живу – тобою
стверджую
уперше спізнане
життя!
Засій мене
вузькими стежами –
від забуття до
вороття.
Скажи – чом серце
в темну синяву
твоїм обличчям
вибуха?
Й за віщо я стою,
сповинутий
в імлу досвітніх
задихань?
2007р.
Немає коментарів:
Дописати коментар