О Боже – Ви? Не
думав я, не відав,
чого Ви так… Чи
думали – я вмер?
Ні, на перерву
вибіг, на обідню.
(Мабуть, три дні
не їстиму тепер).
Ви кажете, щоб я
заходив днями?
Як просто Ви… по
давньому сліду…
Та я при Вас і
дихати не втямлю!
Та я на Вас очей
не підведу!
Ви думали – отак
тоді пішов я,
писав щось, наче
світлячків ловив.
Ні, я чорнів,
здихав над кожним словом,
аж поки в нім не
засвітились Ви!
Не вірите? Ви й
досі там, як перше,
У Вас там німб
довкола голови.
І Вам тепер себе
не перевершить.
Ви є у мене. Нащо
мені Ви?
Лиш не дивіться,
я ж бо не залізний.
Я Вас пізнав. І
коло Вас поліг.
А тіло що ж… не
знає слова „пізно”…
Йому слова
байдужі взагалі.
А я вже вичах. Ви
ідіть, я вичах.
Ця іскра вже мене
не стрепене.
Ідіть. Чекайте,
подивіться в вічі.
Ідіть. Не йдіть.
Ви любите мене?
2011.
Немає коментарів:
Дописати коментар